В один з вересневих днів лейтенант викликав Кафура Мамедова і главстаршину — білоруса.
— Підете в розвідку. Потрібно встановити, чи не накопичує чи противник сили на лівому фланзі.
Вони довго пробиралися по перелеску, вийшли на відкриту, залиту сонцем галявину і мало не наткнулися на німців. Позаду були видні замасковані танки, знаряддя, вантажівки. У своєму припущенні командир не помилився: звідси фашисти готували новий удар.
Зав’язалася перестрілка. Пострілом з автомата главстаршина важко поранений. Кафур підхопив його обм’якле тіло, поповз з ним назад.
— Виберемося, любий, підемо.
— Залиш мене, залиш, — шепотів поранений. — Удвох нам не піти.
— Що ти кажеш?! Підемо. А ні, то загинемо разом.
— Залиш мене, я буду прикривати. Наказую тобі як старший, розумієш. — Мамедов відчув, як раптово напружилися м’язи старшини.
— Не можу я так.
— Виконуй наказ! Чуєш?! — голос білоруса став різким.
Главстаршина ліг на пень, підтягнув до себе автомат.
— Поспішай. Ти обов’язково повинен дійти. Повідомиш, що ми тут бачили.
Поранений дістав з кишені тонку сіру книжечку і передав її Кафуру:
— Комсомольський квиток. Здаси комсоргові.
Мамедов хотів було сказати, що він не комсомолець, але старшина, помітивши вагання Кафура, голосно сказав:
— Прощай!
Довго чув ще Кафур, як стріляв з автомата поранений моряк. Ціною свого життя він прикривав Кафура. Потім перестрілка обірвалася.
Скисал в садах Тамані неприбраний виноград. То був жовтень 1942 року. Радянські війська відступали. Гітлерівці увірвалися в Моздок, Новоросійськ, в розпалі була битва на Волзі, рівної якій не знала історія. Але в районі Туапсе фашистам не вдалося потіснити захисників. Окремий морський батальйон, у складі якого воював Кафур Мамедов, все так само мужньо обороняв хутір Пшада.
Чисельну перевагу фашистів було велике. Ворогові неможливо було відмовити і в завзятості — за пряним ароматом чорноморських субтропіків він відчував запах бакинської нафти. Все більшого напруження коштувало роті Синицького відбивати атаки гітлерівців. Слідом за артилерійської підготовкою фашистські автоматники пішли в психічну атаку. Штурм не вдався. Німці залягли. Однак вони захопили вигідну позицію і тримали під обстрілом окопи червонофлотців. На правому крилі, укритий бугром, шаленів ворожий кулемет.
У Кафура швидко дозрів план дій. Він виставив над окопом свою безкозирку і, старанно маскуючись, поповз в обхід до горба. Німецькі кулеметники помітили її надто пізно. Різкий помах руки — і за бугор полетіли в’язанки гранат.
— Ай да Кафур, орел! — підхопив його лейтенант Синицький.
Зазнавши великих втрат, гітлерівці відступили. Вперше за останні дні бійці могли сісти в гурток, поділитися новинами з дому, розповісти один одному таємні думи.
— Ось скінчиться війна, пройде як страшний сон, і знову люди почнуть орати землю, де ми воювали. Повернешся ти, Мамедов, в свій Баку, про що будеш згадувати? — питав Кафура червонофлотець Лобанский.
— Про муки, які ми тут прийняли, — відповів за Мамедова боєць Каширін.
— Ні, — подумавши, сказав Кафур. — Про друзів.
— Це ти вірно сказав — про друзів, — підтримав Кафура комсорг Сьомін. — Знаєш, на фронті особливо розумієш сенс приказки: «Сам гинь, а товариша виручай».
