Фронтова ніч січня 1944 року повновладно вступила в свої права: не засвітилися вогники у вікнах міських будинків, не чути на вулицях сміху дівчат і хлопців. Передній край проходив по південно-західній околиці містечка Янушполя.
Над позиціями противника через рівні проміжки часу стрімко злітали вгору серії освітлювальних ракет, потім, зависаючи в повітрі, повільно опускалися, висвітлюючи «нейтральну» смугу, і гасли, розчиняючись в зоряних розсипах на оксамиті неба.
Пострілів не чути. Тиша…
Але затишшя на передовій загрожує боєм. І, сидячи в танках, ми відчували, що скоро нова атака, але що стане її об’єктом, поки неясно.
У ніч з 6 на 7 січня було наказано атакувати село Жеребки, розташоване в чотирьох-п’яти кілометрах на південний захід від Янушполя.
Наш батальйон посилили двома батареями самохідно-артилерійських установок СУ-85 і ІСУ-122.
Дорога до Жеребкам пам’ятається прямий, трохи хвилястою, що не має твердого покриття або, як прийнято говорити, польовою. Приблизно на півдорозі її перетинала мощена бруківкою дорога, що йде від Білої Церкви до рокадной дорозі біля старої Державного кордону. Від Янушполя до цього перехрестя дорога до Жеребкам йшла з невеликим ухилом, а праворуч і ліворуч від неї піднімалися домінуючі височини, з яких дорога добре проглядалася.
І поле і дорога були покриті товстим і настільки щільним шаром снігу, що гусениці танків не стосувалися грунту.
Рушили в Жеребки колоною. Попереду — взвод Засипкіна. За ним — танки, самохідно-артилерійські установки, а зверху на броні — сильно поріділий у жорстоких боях батальйон автоматників.
Коли в морозну ніч іде один танк, то його шум чутний далеко і справляє враження. А коли рушила колона танків і САУ — затремтіла мерзла земля і заслін гітлерівців поспішно ретирувався, навіть не намагаючись чинити хоч якийсь опір.
Несподівано, коли ми підходили до середини шляху, по колоні зробив кілька залпів шестиствольний ворожий міномет, або, як називали фронтовики, «віслюк». Всі снаряди випущені даремно: ми не втратили жодної людини. Однак нас з ротним насторожило: б’ють не з фронту, а з флангів. У чому ж справа? Виходить, що ніби ми втягуємося в глибину оборони противника. Ламав над цим питанням голову і комбат. Однак наказ є наказ, і його треба виконувати.
Так, роблячи іноді короткі зупинки, просуваємося вперед. Взвод лейтенанта Засипкіна, часто стріляючи з гармат, забезпечував батальйону безперешкодне просування. Позаду залишився перехрестя доріг. Потім зліва з’явився сад, за ним — силуети хат. Це Жеребки.
Раптом там, де йшов Засипкін, часто заробили гармати — ворожі і наші, танкові, квапливо зацокотіли кулемети. Над колоною пройшли траси снарядів і куль. Несподівано для нас вдарили гармати і міномети з флангів, а за ними — і кулемети.
Першими зазнали втрат автоматники. Комбат наказав розосередитися і зайняти оборону. З обох сторін посилився вогонь з усіх видів зброї. Смертоносні різнокольорові траси змушували десантників вгризатися в мерзлу землю. Ми прицільно били по вогневим точкам. Загорілося кілька хат, висвітлюючи місцезнаходження наших танків, САУ й позиції противника. Від колышущегося полум’я в Жеребках вночі стало світло, як вдень.
Лейтенант Носиченко розташував танк комбата біля окремого дощатого будиночка, що стоїть посеред саду. Таким чином, один його борт прикривала дерев’яна стіна, а з фронту і правого флангу машину захищала тільки її броня, ну і, природно, вогонь гармати і кулемета.
Крім командира батальйону і його екіпажу у танка згрупувалися зампострой капітан Ст. Н. Миколаїв, начальник штабу капітан К. Р. Рибалок, зампотєх капітан Бурмістров, ми з Кожанова, а також військовий фельдшер Шура, телефоніст і три автоматники. Без зволікання всі залягли і зі зброєю в руках включилися в роботу бою. Затріщали скоромовкою автомати; більш гулко і уривчасто стукали карабіни, раз за разом оглушливо гуркотіла гармата командирського танка.
До самого ранку ніхто не склепив очей. До ранку комбатові почали надходити невтішні доповіді. Засипкін змушений був трохи відійти назад і тепер веде бій в складі роти.
Під ранок гармати замовкли. Поступово східна сторона морозного неба почала прояснюватися. Вже можна було роздивитися, уточнити обстановку. Правда, така можливість з’явилася і у супротивника. Пам’ятається, один з автоматників навіщо відійшов від танка. Не встиг він зробити й десяти кроків, як неприродно сіпнувся, повернувся на півоберта ліворуч, здивовано подивився в нашу сторону і звалився як підкошений. З криком «Вася!» до нього кинувся інший, і хоч Миколаїв услід йому крикнув: «Стій! Назад!», — теж мляво впав на сніг.
Ми опинилися під прицільним вогнем снайпера. У тріск автоматів важко було визначити, звідки він б’є. Носиченко, розгорнувши вежу в передбачуваному напрямі, довго вдивлявся через приціл гармати в кожен підозрілий предмет. Потім дав дві довгі черги з спареного кулемета.
— Готовий! — доповів командир танка, відкриваючи люк.
Але снайпер був не один. Опускаючи кришку люка, лейтенант відчув сильний удар, що припав на метал. На цей раз його врятувала броньовані захист.
Кілька пострілів із танкової гармати стали немов би сигналом до початку денної канонади. Артилерійська стрілянина почалася з такою силою, що неможливо було переговорити з перебували поруч людиною. Все кругом рвалося, гриміло, стогнало.
З-за височини праворуч по нас почали бити два або три «тигра». Комбат направив туди одну самохідку САУ-85. Через тридцять хвилин машина на великій швидкості повернулася. На бойовій рубці вгорі — глибока вм’ятина. Виглянувши з люка, командир установки замість доповіді показав два пальці. Це означало: двома «тиграми» стало менше.
Від лейтенанта Засипкіна надійшов тривожний доповідь. При маневрі заклинило ліву гусеницю. Танк знаходиться під прицільним вогнем. Комвзводу просить відбуксирувати його в безпечне місце. Капітан Бурмістров тут же наказав мені:
— Бери близький танк і дій! Будь обережний.
Де перебіжками, де по-пластунськи добираюся до машини Володимира Коваленка. А він в цей час лупить з мушки по якимось цілям і маневрує танком. Хвилин десять пролежав я в снігу, поки він вів вогонь. Коли мене помітили, забрався в люк і пояснив Володі завдання. Потім сам сів за важелі.
Виляючи між хатами і ухиляючись від вибухів, ми помчали виручати Олексія. Противник помітив нас. По машині почали бити і зліва, і справа. Били болванками і осколковими різних калібрів. Поки мчали між хатами, вони нас трохи прикривали, але коли вирвалися на відкриту ділянку, то відчули, що допомогти може тільки швидкість. Не сподіватися на щасливий випадок! Найменша затримка загрожувала загибеллю.
Якихось двісті метрів рівного засніженого поля. На білому тлі танк видно, як на блюдечку. До упору натиснув педаль акселератора, притулився лобом до броні, і машина помчала подібно вітрі.
У такій обстановці екіпаж танку не може чути пострілів ворожих гармат, він лише відчуває попадання, і кожен танкіст по-своєму на них реагує. На цій ділянці я теж не чув пострілів, але кожен удар в броню сприймав, як біль свого власного тіла.
Попереду за курсом піднялися султани вибухів. «Може накрити наступним залпом», — блискавично майнула думка. Трохи збавив газ, ривком потягнув на себе важіль, знову придавив педаль, тридцатидвухтонная машина, як дзиґа, закрутилася на місці, взвихрив хмара снігу. Важкі снаряди розірвалися там, де мала бути наша тридцятьчетвірка, якщо б йшла з колишньою швидкістю. Потім я вирівняв машину, і ми знову стрімголов помчали вперед. Небезпечна ділянка залишився позаду. Я з полегшенням витер рукавом катившийся градом по лиці піт.
Вже вкотре В подібних ситуаціях я з величезною вдячністю згадував моїх чудових наставників, випробувачів танкового заводу Ралдугина, Шпака, Фоміна. Це вони навчили мої руки настільки необхідного майстерності водіння танків. Це і завдяки їм ми зараз вийшли з поєдинку зі смертю неушкодженими.
Але попереду нам треба було вирішувати ще одну задачу, і теж не з легких.
Танк Засипкіна стояв з великим креном на борт. Обертати вежу і вести вогонь було неможливо. Біля нерухомої і безпорадною сталевий махини, не звертаючи уваги на вибухи снарядів, свист куль і осколків, поралися Муратов з заряджаючим. Вони марно намагалися роз’єднати натянувшуюся, як струма, трехтонную гусеничну стрічку. Поруч метався зблідлий і змарнілий Олексій, ризикуючи потрапити на мушку снайперу або потрапити під шалений осколок снаряда.
Становище виявилося дійсно серйозним: ліва гусениця заклинила провідне колесо — на його зачепи вискочили гребені траків. Повернути машині рухливість можна тільки послабивши натянувшуюся стрічку. Зробити це наявними в танку натяжним механізмом не можна. Вихід один — розрізати трак автогеном. Але ж ніяка рухома ремонтна майстерня крізь такий вогонь не прорветься. Значить, треба буксирувати. Іншого шляху немає.
Зачепивши танк буксирними тросами, повільно потягнули в найближче укриття, хоча знайти більш-менш підходяще для такої назви місце в прострілюється з трьох сторін селі було практично неможливо. Зупинилися між двома хатами. Начебто нічого: з двох сторін прикриті, ну а попереду вся надія на броню і свою гармату. Огляділися: схоже, підійде. Запитую про це Олексія.
— Хороший, отцепляй! — погоджується лейтенант, а обличчя якесь посеревшее, чи що.
Відчепили троси, і Коваленко вивів танк на вулицю.
— Тримайся, як трохи стихне, отбуксируем в Янушпіль, — пообіцяв я Засыпкину і попрямував до машини Коваленко.
Пройшовши кроків десять-п’ятнадцять, почув ззаду огидний звук удару металу в броню. Тьохнуло серце. Ривком обернувшись назад, побачив на вежі Альошиної танка, трохи вище оглядової щілини, кругле, ще димляче отвір…
В кілька стрибків досяг машини. Не пам’ятаючи себе, заглянув у відкритий люк і обімлів: Альоша! Ні, це був вже не він — болванка пробила вежу на рівні голови…
Муратов і заряджає вбиті, Исамбаев важко поранений. Здалося, що танк подомной хитнувся. Судорожно схопився за десантну скобу і сповз на сніг. Схаменутися допомогла просвистевшая поруч болванка. Исамбаева перев’язали, поклали на танк і тим же шляхом під інтенсивним обстрілом помчали назад.