Сам я народився в 1885 році в сім’ї робітника. З 12 років працював за наймом. Пережив багато важкого при царі. Радянська влада поставила нашу сім’ю на ноги.
Всі мої діти отримали вищу освіту: дві мої доньки — лікарі, син вчився в інституті, прямо з інституту пішов на фронт. Зараз моя молодша дочка працює військлікар у тиловому госпіталі, а старша дочка —лікарем – лаборантом в Ніколо – Березовської лікарні.
Останні чотирнадцять років я працював у Вітебську на комбінаті. Був автошин стахановцем. Сім’я наша жила заможно і культурно. Але ось почалася війна. Німці стали підходити до міста. Ми хотіли виїхати, але моя старша дочка працювала лікарем інфекційної лікарні і не могла залишити хворих. Розлучатися з нею ми не хотіли.
9 липня 1941 року ваші частини відступили, підірвавши заводи і мости. Йшов жорстокий бій. Німецька авіація засипала місто бомбами, все горіло. Під час пожежі моя сім’я лежала в яру. Навколо падали снаряди, а над головами носився німецький літак, строчивший з кулемета. Вранці 10 липня у місто ввійшли німці. Тут почалася страшна життя, яку я хочу описати по пунктах.
Розправа з єврейським населенням
Свої розправи з мирними радянськими людьми німці почали зі страшних звірств над євреями. У Вітебську до війни жило досить багато євреїв.
Як і всі громадяни, вони мирно працювали, були рівноправними членами великої радянської сім’ї. Німці відразу оголосили, що у війні винні євреї, що кожен єврей по своїй природі — ворог Німеччини і що для євреїв повинен бути встановлений особливий режим. Нацькувати народ на євреїв німцям не вдалося, і вони самі взялися за планомірне винищення єврейського населення.
На вулицях міста був розклеєний наказ: «Всім євреям у дводенний строк пройти реєстрацію. Не з’явилися будуть розстріляні». Потім всім євреям з десятирічного віку наказано було нашити на одяг гуртки з жовтого матеріалу діаметром 5 сантиметрів — один на груди, інший на спину.
Ще через день нове оголошення. Німці заявили, що місто спалили євреї і тому євреї-чоловіки від 14 до 55 років повинні з’явитися на роботи з прибирання вулиць. Тих, хто з’явився, два дні ганяли на роботи, а потім повели до Туловскому яру і там розстріляли.
Решті єврейському населенню було наказано під страхом смерті у дводенний строк переправитися в пекло. Західну сторону Двіни. З речей дозволялося брати з собою тільки по одному вузлику. Моста не було. Треба було переїжджати на човнах. Німці посадили на весла пропащих карних злочинців і бандитів. Ці бандити довозили жінок, дітей, людей похилого віку до середини річки, викидали їх і топили. Тих, хто намагався врятуватися, добивали ударами весел.
Німці з берега фотографували цю розправу. На переправі було потоплено і вбито кілька тисяч чоловік. Інших євреїв загнали до будівлі клубу металістів, обгородили будівлю парканом з колючого дроту і поставили стовп з написом: «Гетто. Остерігайтеся зарази». Кругом — варта. Всяке спілкування з людьми, загнаними в гетто, заборонялося.
Щоночі сюди вривалися п’яні німці і на очах у батьків гвалтували дівчаток.
Залишилися в гетто вмирали від голоду і холоду. Щодня звідси вивозили до 60 трупів. Так минуло ще кілька днів. Потім під приводом боротьби з епідемією всіх, хто ще залишався в живих, вивезли з будівлі клубу металістів на машинах до того ж Туловскому яру і також розстріляли з кулеметів. Мешканці, які проживають поблизу яру, розповідали, що сюди одночасно підходила по 4-5 автомашин. Розвантажували людей з однієї машини і розстрілювали, а інші чекали своєї черги. Дітей кидали в ями живими.
Всього у Вітебську було знищено 22 000 євреїв.