Філіп Мюллер із Середа на Ваге, укладений № 29136, був, як він сам пише, «найстарішим і єдиним членом особливої команди, які пережили всі».
Він розповідає: «Я прибув в Освенцим I 20 квітня 1942 року в складі першого ешелону із Словаччини і спочатку працював у концтаборі, як і всі інші в’язні.
24 травня 1942 року мене і мого товариша спіткало нещастя. Нас замучила спрага, ми вкрали воду і за це потрапили на роботу в газові камери, крематорії. Есесівець привів нас туди в той момент, коли там лежало кілька сот ще одягнених трупів. Тоді ми зрозуміли, що нас очікує. Там вже працювало п’ять ув’язнених, що надсилали трупи в печі.
За роботою стежив двадцятирічний есесівець Штарк. Він вдарив мене і сказав, щоб я працював, а потім, мовляв, мене теж відправлять в піч. Два словацьких лікаря, включених до складу зондеркоманди, благали есесівця, щоб він краще застрелив їх.
З роботою опалювачів ми не були знайомі. В крематорії спалахнула пожежа. Есесівці звинуватили нас у саботажі, і чотири людини з нашої команди були вбиті. Коли пожежу загасили, Штарк навів ще сім ув’язнених, ми завантажили трупи на вантажівки, і ось почалася найстрашніша поїздка в моєму житті.
Була глибока ніч. Я сидів в останній машині на купі трупів. За нами їхала маленька автомашина з великим червоним хрестом на дверцятах і даху, фари цієї машини висвітлювали нас і наш страшний вантаж.
Коли автівки виїхали на поле за табором, їх зупинили біля ями, наповненої водою. Ми стали кидати трупи в цю яму. В три години ранку все було закінчено, і ми повернулися в табір. Там нас замкнули в темній камері тюремного блоку № 11, і ми, брудні, в скривавленому одязі, без води і їжі, просиділи так до обіду наступного дня. Потім нас вивели і видали по шматку хліба.
Пізніше нас відвезли знову до тієї ж ями, що була недалеко від Бжезинок, поруч з новим концтабором — Біркенау. Нам довелося довго чекати, поки з неї вичерпували воду. Ми бачили, що неподалік якась група ув’язнених копає нову яму. Як ми пізніше дізналися, це була особлива команда з Біркенау.
А потім почалося. Нас загнали в яму, і ми, стоячи по пояс у воді, стали перекидати трупи і звалювати їх в одну купу, щоб звільнити місце для нових трупів. Есесівці милувалися нашою роботою. Час від часу вони кидали в нас камінням, підбадьорюючи і примушуючи працювати швидше. Нарешті ми засипали трупи хлорним вапном і глиною, і нас повезли в табір. Там знову загнали в темну камеру. З ранку до вечора ми працювали в крематорії. Так тривало до серпня 1943 року.
В крематорії я бачив те, що фашисти всіляко приховували від громадськості. Ніхто з есесівців не припускав, що я, очевидець, все переживу, та й сам я не сподівався знову опинитися на волі. Я не хочу і не можу розповідати про все докладно. Це так страшно, що багато хто не повірить. Навіть сам я до сих пір не можу зрозуміти, як мені вдалося пережити всі ці жахи.
У освенцимском крематорії мені доводилося асистувати есесівцю Паличу, приводившему у виконання смертні вироки. Він набив руку на вбивствах і розстрілював надзвичайно майстерно: свої жертви, головним чином політв’язнів, ставив п’ятірками і вбивав їх одним залпом…
Це сталося 17 або 18 червня 1942 року. Був чудовий сонячний день. В крематорії проводилася генеральне прибирання. Носилися схвильовані есесівці. Ми знали, що готується, але що саме, нам не було відомо. Але усі ми передчували: очікується чийсь приїзд.
О десятій годині у дворі крематорію показався високий есесівський офіцер у білій формі — це був сам Гіммлер. Він оглянув весь крематорій. Коли зайшов у наше приміщення, ми займалися розбиранням речей, що залишилися після страчених. Гіммлер побачив закривавлений одяг і здивовано запитав есесівців, чому одяг у крові.
Їх відповідь його не влаштував. Гіммлер сказав: «Одяг цих проклятих псів потрібна німцям! Неподобство, що в газову камеру вводять в одязі».
Після цього відвідування газові камери були обладнані, як душові, так що люди перед входом в них повинні були роздягатися.
Влітку 1943 року печі крематорію прийшли в непридатність. Нацистські інженери відремонтували їх, але через три місяці вони з-за великого навантаження знову вийшли з ладу.
У той час працювали вже всі чотири крематорію в Біркенау. Нас теж перевели в Біркенау і помістили в блоці № 13 чоловічого табору Bild.
В крематорії ми займалися також сортуванням попелу: збирали весь попіл, що залишився після спалення людей, і розкладали його з урн. Урни закривалися залізними кришками, на яких було написано ім’я жертви, а також дата його народження і смерті. Урни вкладалися в дерев’яні скриньки розміром 20 X 20 X 40 сантиметрів і відсилалися родичам убитих, причому родичі повинні були сплачувати за такі урни по 2 тисячі крон. Родичам євреїв урни не надсилав.
Коли мене перевели з Освенціма I в Біркенау, там, на складі крематорію, я побачив вже 4 тисячі наповнених попелом урн.
У Біркенау нам жилося трохи легше. У таборі виявилося кілька моїх земляків, які здогадувалися про те, що робить наша команда, однак не знали подробиць. Тому їм було дуже цікаво дізнатися їх від мене. Після вечірньої переклички я потай зникав з нашого ізольованого блоку і зустрічався зі своїми товаришами, головним чином в слюсарній майстерні. Ми готувалися до втечі, однак нам так і не вдалося втекти.
Робота в крематоріях Біркенау нічим не відрізнялася від роботи в освенцимском крематорії. Різниця була в тому, що освенцімський крематорій — це реміснича майстерня порівняно з крематоріями в Біркенау, що нагадували велику фабрику, вірніше чотири фабрики з потоковим виробництвом.
Мене призначили капо, так як у мене був самий маленький номер з усіх працювали в нашій команді, адже я був одним з перших ув’язнених. Я відмовився працювати капо, за що мене перевели в крематорій IV, де було набагато більше роботи, так як він був обладнаний гірше крематорію I. Там спалювалося всього 1500 трупів за добу.
В крематорії IV я став свідком «наукових» дослідів есесівських лікарів Фішера, Клейна і Менгеле. Вони з новоприбулих ув’язнених вибирали 100-150 чоловіків і жінок у віці від 18 до 30 років. Потім на відміну від інших жертв їх розстрілювали, а не труїли газом. Негайно ж після розстрілу у них вирізали шматки м’яса і відправляли в бактеріологічний інститут в Райсько, де це м’ясо було живильним середовищем для вирощування бактерій. Один есесівець, асистент лікаря, пояснював мені, що для цієї мети можна було б використовувати і кінське м’ясо, але його мало…
У молодих жінок брали кров. Це тривало кілька хвилин, а потім, коли жінка втрачала свідомість, її напівживий кидали у вогонь. Мені говорили, що цю кров відправляли у фронтові госпіталі.
Влітку 1944 року наш колишній начальник есесівець Форет, працював недостатньо енергійно, був замінений новим эсэсовцем — Молом. Молл справив повну реорганізацію в роботі крематорію. За його розпорядженням були викопані ями для спалювання трупів. Коли було багато роботи, Молл сам допомагав нам кидати трупи в ці ями: засукавши рукави, він працював за двох.
Цей божевільний фанатик і не курив і не пив. Він любив говорити, що наказ є наказ, і, якщо б йому Фюрер наказав, він спалив би і власну дружину з дитиною.
Розстріли і видовище людської крові доставляли йому колосальне задоволення. А самим його улюбленою розвагою була гра з дітьми матерів, які очікують смерті. Він з посмішкою підходив до такої жінки, цілував її дитини, давав йому шоколад і ніс дитини, пообіцявши незабаром повернутися. А потім кидав його в киплячу людське сало.
Так він робив по кілька разів на день, а потім вигукував: «Для батьківщини я зробив вже досить!» І замовляв сніданок своєму слузі, укладеним французові.
Два рази Молл приводив мене в свою квартиру, недалеко від Освенцима; я доставляв йому одяг та білизна для його дружини й сина. Семирічний хлопчик запитував батька, коли той принесе йому які-небудь картинки і казки. Мені здавалося, що хлопчик знав, що речі, які йому приносить батько, належали людям, убитим в Біркенау.
Я бачив, як у газових камерах вмирали люди майже з усіх європейських країн. Я — самий старий і єдиний з усіх членів биркенауской і освенцимской особливих команд, який все пережив і лише випадково уникнув смерті, тому що один рік я пробув у Моновицах. Мені досі не віриться, що все це я пережив. Це як ніби поганий сон. Все було набагато страшніше, ніж про це можна розповісти».