Російські своїх не кидають | Історичний документ

Микола Михайлович потрапив служити в 26-шу танкову бригаду, діяла вона на південній околиці Сталінграда. Через Волгу солдати переправилися на катері і відразу ж приступили до виконання службових обов’язків. У 26-й бригаді налічувалося 120 танків, в основному середніх і легких.

Важких не було, і йому дали танк Т-34. Гармата там 76-міліметрова, два кулемети на кульовій установці — ось і все озброєння. Але танк був хороший своєю швидкістю і маневреністю. Екіпаж складався з 4-х чоловік: командир танка, водій, радист і заряджаючий. Я зі своїми підлеглими навіть познайомитися не встиг. Пішли в бій.

Перші танкові бої

Німець тоді наступав з такою силою, що не продихнути. Щільність вогню у нього була небачена. За правилами того часу треба було йти в атаку після авіаційного бомбового удару і артпідготовки, але сил і коштів у нас не вистачило. У німця була зверхність і на землі, і в повітрі. Літаків наших я тоді бачив мало.

Пішли ми в атаку. Йшли через яблуневий сад. Досі пам’ятаю, як сипалися стиглі плоди, дрібно стукаючи по броні танка. Війна.

Микола Михайлович ненадовго замовк, задумався, наче прислухаючись до звуків минулого, і продовжив:

— Нам не пощастило. Не встигли вразити жодної мети, і снаряд протитанкової гармати влучив у танк. Вбило механіка-водія, радиста поранило. Вистрибнули з танка, швидше відповзли. Нашого брата, танкіста, дуже здорово навіть знімали кулеметними — чергами при виході з танків.

На другий чи третій день мені дали нову машину і новий екіпаж. Знову йдемо в атаку, і знову невдача. Знову снаряд влучив у танк. Тепер вбило радиста, а поранило механіка. Прикро. Але що поробиш. Німець має перевагу, у нього стільки гармат поставлено, і коли йдеш, бачиш суцільні спалахи пострілів. Тут, брат, розгубишся, яку мету вражати. Правда, в цьому бою нам вже вдалося вивести з ладу кілька гармат ворога.

Танк в облозі

Отримую новий танк, і через день йдемо в нову атаку. Від нашої позиції до німця було всього два кілометри. Між нами сухий лог, баштанне полі. Спочатку все йшло добре, з командиром роти підтримую зв’язок, він мені дає вказівки: там-то, там-то, такого градусу— вогнева точка, помни! Я придушую одну точку за одною, раптом танк отримує удар і закручується на місці.

Російські своїх не кидають | Історичний документ

Атака наша, мабуть, знову не вийшла, німця не вдалося зіштовхнути з позиції. Уцілівші танки повернулися назад. Настала ніч. Ми знаходимося в ловга і нічого не бачимо, що де відбувається. Чуємо: у німців шум. Нам через радіо передають свої: німець вас хоче взяти, але ми не дамо, тримайтеся. І почалося своєрідне змагання: коли нас хоче взяти-німець — наші не дають, коли хочуть нас вивести свої — німець не дає.

Сидимо в танку три доби. Справа, мабуть, дійшла до високих інстанцій. Наші на третю ніч передають, що ми зараз влаштуємо великий шум, буде підключена авіація і артилерія, до вас на цей шум підійде танк, викидайте буксирний трос.

Говорив зі мною сам комбат майор Солодухін. Ми готові. І, дійсно, чуємо: вночі загриміло, зашуміло, незабаром підійшов танк без світла. Переговорили — свій. Викинули буксирний трос, прив’язали гусеницю, і нас витягли до своїх.

Ранок зібралися залишки бригади і дивимося: нас залишилося в строю всього 37 осіб і шість танків. Так, ось такі бої точилися біля сіл Бекетовка і Мала Верейка. Мала Верейка, назва-то яке гарне. Місця чудові. А скільки там нашого брата полягло.

print
Сподобалася стаття? Поділитися з друзями:
Моя книга: Допомога студентам та школярам

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: