Хоча Сполучені Штати формально вступили у Першу світову війну лише під завісу, навесні 1917 року, не можна сказати, що їх роль в ній була незначна, скоріше навіть навпаки – величезна.
Прямий вступ у війну США не припускали – вони не перебували в складі протиборчих блоків, у них не було прямих протиріч з європейськими країнами, що входили хоч в Антанту, хоч у Четверний союз з приводу боротьби за колонії або європейське домінування. Разом з тим, на початку ХХ століття намічається поступовий відхід США від традиційного для XIX століття американського ізоляціонізму, замкнутості тільки в рамках американської частини світу, яку США вважали своєю безумовною сферою впливу згідно з «доктриною Монро».
Власне, відхід від ізоляціонізму намічається вже в другій половині XIX століття, коли США починають проникати в Китай в ході і після опіумних війн, примушують до відкриття Японію. У російсько-японській війні дотримуються нейтралітету, але симпатії надають Японії. Тим не менше, європейські справи американців хвилюють мало.
4 серпня 1914 року США оголошують про свій нейтралітет у зв’язку з початком Першої світової війною, але фактично її участь у ній негласно вже почалося. Офіційно уряд США навіть зобов’язує ЗМІ утриматися від згадки про війну, підкреслюючи незацікавленість своєї країни в її події.
Але досить швидко почало проявлятися економічний участь країни у війні. Першим кроком стає збір коштів для допомоги країнам, що страждають від військових дій. Було створено безліч різних фондів, серед яких виділявся Фонд Рокфеллера, який мав 100 млн дол., які відправляли різні види допомоги в Європу. З якоїсь причини найбільш страждаючою країною була визнана Бельгія, яка отримала більшу частину зібраних коштів.
Намітилася спроба і політичного втручання США у війну. Президент Вудро Вільсон, який зайняв цей пост у 1913 році, на відміну від своїх попередників, був противником ізоляціонізму і виражав інтереси тієї частини американського істеблішменту, яка виступала з позиції встановлення домінування США у світі, спираючись на величезну економічну могутність країни.
Вже в серпні 1914 року Вільсон звернувся до воюючих держав з пропозицією про посередництва в укладенні миру. У США вже був такий досвід у 1905 р. президент Т. Рузвельт був посередником в укладенні миру між Росією і Японією. Недарма той же Рузвельт підтримав активізацію європейської політики Вільсона.
Однак європейські країни відкинули пропозицію Вільсона. Незважаючи на нейтральну позицію, уряд Вільсона явно віддавала перевагу країнам Антанти. Це було продиктовано і американськими виборцями – Німеччина сприймалася як агресор, і політичними та економічними колами, незацікавленими в німецькому домінування в Європі та пов’язані більшою мірою з Антантою.
На початку війни американський народ зовсім не рвався до неї вступити, оскільки сприймав її чужим для нього конфліктом за колоніальні інтереси. Було чимало прихильників Німеччини, які вважали, що саме країни Антанти, захопивши половину світу, спровокували війну. Та й Німеччина в цей час намагалася не загострювати відносини з США. Однак з грудня 1914 року Німеччина бере курс на створення морської блокади Англії підвідними човнами, яким відданий наказ топити кораблі будь-якої держави, що забезпечують Англію.
Німці припускали, що США приймуть заходи щодо зняття британської блокади Німеччини. Але рішення виявилося фатальним. Хоча німецьке командування віддало розпорядження підводним човнам не чіпати американські кораблі, англійці, щоб убезпечити свої поставки стали вішати на своїх кораблях прапори нейтральних країн, в тому числі – американські. Це німці досить скоро помітили, і перестали довіряти прапорів.
В результаті на початку 1915 року були потоплені американські кораблі «Евелін», «Гальфлейт», «Вільям Фрей». Ці інциденти були дещо як врегульовані дипломатичним шляхом, але коли 7 травня німецьким підводним човном був потоплений британський лайнер «Лузітанія», (який частенько використовував американський прапор, але в даному рейсі йшов взагалі без прапора) це викликало страшний резонанс у США. З 1960 людей загинули 1197 і серед них 128 громадян США, у тому числі мільярдер Альфред Вандербільд, а головне – багато дітей.
Спочатку президент Вільсон закликав уникати ескалації: ми «надто праві, щоб доводити свою правоту силою». Але обурення громадськості і тривають атаки на американські кораблі призвели до збільшення поставок Антанті, Німеччини була пред’явлена нота протесту, державним секретарем стає Роберт Лансінг – прихильник жорсткої політики щодо Німеччини. Нейтралітет тепер позначав лише неучасть США у прямих військових діях.
Німцям тепер фактично нічого було втрачати, і підводна війна з затопленням американських кораблів посилилася. Можливо, це було пов’язано з тим, що в Німеччині не вірили в можливості США перекинути в Європу велику армію. Крім того, американська армія не мала бойового досвіду, майже не мала військових літаків.
Але до весни 1917 року американці дозріли для вступу у війну. Вона очевидно схилялася до перемоги Антанти і США хотіли взяти участь у післявоєнній перебудові світу.
Використавши як привід вимога Німеччини обмежити відправлення американських кораблів в Європу 1 судном в місяць, Вільсон вимагав у Конгресу схвалити вступ у війну. 6 квітня 1917 року це відбулося. Американці зробили диво реконструкції своєї армії. У травні був проведений закон про загальну військову повинність, і армія виросла зі 135 тис. до майже 8 мільйонів людей до кінця війни. В рази збільшився випуск кораблів, як військових, так і транспортних. Якщо перед вступом у США близько 200 бойових кораблів, то до кінця війни – близько 500.
Почалася постійна перекидання військ в Європу, з якою нічого не могли зробити навіть німецькі підводні човни. Кожен місяць до кінця 1917 прибувало по 50 тис. солдатів, а в першій половине1918 вже понад 200 тис. в місяць. В загально складності в Європу прибуло понад 2 млн. американців. Не можна сказати, що їх військове участь зіграло остаточну роль у поразці німців. Але величезне значення мало матеріальне і моральне участь.
Так, у американців не вистачало ні сучасного важкого озброєння та авіації, у них не було досвідчених солдатів і командирів. Але вони зуміли в найкоротший термін створити потужну інфраструктуру у Франції – нові портові споруди, телефонні лінії, залізні дороги, склади. Головним же був сам факт їх присутності – німцям вони вселяли жах кількістю, а союзникам надавав максимум впевненості у перемозі. А зрештою солдати командувача американськими військами генерала Джона Першинга і набралися досвіду і проявили стійкість у боях під Шато-Тьєрі і Аргонском лісі.
Здавалося б, країни Антанти у будь-якому випадку перемогли б Німеччину та її союзників, а внесок пізно вступили у війну США не великий, якщо судити по втратах – 117 тис. чоловік, а безпосередньо в боях — все менше 50 тис. Але перемога далася б куди більш дорогою ціною, якщо б не позики (понад 10 млрд дол.), поставки воєнних та інших матеріалів, вироблених в США. І висадка двухмиллионой армії остаточно позбавила німців надій навіть на почесний мир.