Про свою зустріч з Сергієм Суворовим розповідає колишній командир Суворова, нині офіцер запасу П. Константинов.
Сувора осінь 1941 року. Після закінчення піхотного училища мене направили в запасний полк. Там-то я і зустрівся з Сергієм Суворовим. Одного разу після прибуття чергового поповнення до мене підійшов юнак.
— Товариш командир, червоноармієць Суворов прибув у ваше розпорядження.
— Тепер фашистам кришка. Сам Суворов у нашій роті, — пожартував хтось із солдатів.
— Те, що їм кришка, відомо ще з 22 червня, — відгукнувся новачок. — А жартувати ім’ям великого полководця принаймні недоречно.
«Такої себе в образу не дасть», — подумав я.
З ранку до пізнього вечора ми проводили заняття. Він жартував, але були моменти, коли він весь як би йшов в себе. В такі хвилини він намагався бути на самоті. По совісті кажучи, я майже не звертав уваги на це. Та й чи міг я, тоді дев’ятнадцятирічний офіцер, тільки що закінчив військове училище, глибоко розібратися у внутрішньому світі своїх бійців? Але через кілька днів я зрозумів солдата.
Одного разу мимоволі став свідком такої сцени. Суворов розглядав любительський знімок, на якому об’єктив фотоапарата зобразив три десятка хлопчаків і дівчат.
— Товариші по школі? — запитав я.
— Ні, мої учні. Як-то вони зараз?
— Значить, ви вчитель? — чомусь здивувався я.
— Був… А от довелося стати солдатом.
Тоді-то я й дізнався про село Пумари, в якій вчителював Сергій. Як він любив своїх учнів!
Настав жовтень. Німецькі полчища рвалися до Москви. У ці дні я ще краще дізнався Сергія. Треба сказати, що Суворов був одним з дисциплинированнейших бійців.
Хочу на фронт, — звернувся він до комбатові. — Не можу сидіти в тилу в такий час. Адже я комсомолець.
Всьому свій час, — відповів йому комбат. — Прийде час, і вишлють нас. А зараз наше завдання — вчитися бити ворога.
І Сергій наполегливо вивчав військову справу.
Справжнім святом для нього був день, коли прийшов перший лист з дому.
— Діточки-то вчаться! — повідомив він мені.
З дня нашої розмови біля старого пня я дуже прив’язався до нього. Він став моїм хорошим помічником, читав солдатам газети, проводив з ними бесіди.
Одного разу темної ночі роту підняли по тривозі. Ще напередодні солдатам видали нове обмундирування, бойову зброю. Години через дві весь батальйон був занурений у військовий ешелон. Під ранок він рушив на захід.
Пізно ввечері на одній із зупинок я почув цікаву розмову.
— Виявляється, на Марсі влаштувалися жителі загиблої Атлантиди, встигли відлетіти до катастрофи, — розповідав Сергій.
«Що за чортівня?» — подумав я. Однак, почувши слово «Аеліта», зрозумів, що він переповідав товаришам зміст науково-фантастичного роману Олексія Толстого «Аеліта».
— Фантазія… — недовірливо сказав один солдат.
— Ти не віриш, що можна летіти на інші планети? — гарячкував Сергій.
— Це нісенітниця, — відповів співрозмовник. — А ти віриш?
— Ціолковський запевняє, що людина обов’язково опанує міжпланетний простір, — сказав Суворов. — Він навіть винайшов ракету. Але це справа далекого майбутнього.
Сергій не міг припускати, що космічний політ відбудеться лише через 20 років. У той час, коли їдуть на фронт солдати говорили про політ людини в космос, вони не знали, що ешелон наближається туди, де в холодних фронтових землянках ховався юний Юра Гагарін, простий хлопчина, який згодом гігантським розчерком відкрив космічну еру в історії людства.
У ті дні Юра Гагарін, як і мільйони радянських людей, з нетерпінням прислухався до канонаді і чекав одного приходу радянських солдатів.
І заради її свободи, свободи Батьківщини темної зимової ночі дев’ятнадцятирічний вчитель з марійської села Пумари їхав на фронт, мріючи про те, що рано чи пізно радянська людина полетить до зірок.
Ми під’їхали до лінії фронту і майже з ходу вступили в бій з фашистами.
Неможливо передати словами вигляд Сергія Суворова в ті дні, неможливо уявити, з якою ненавистю стріляв він по фашистах. Я бачив перед собою месника, воїна-визволителя, за плечима якого була рідна країна, перед очима ворог, а там, за танками і гарматами ворога, далека перемога, школа в дерен не Пумари, милі очі хлопчиків і дівчаток.
Він вірив, що прийде до них, після війни знову буде вчити їх ще більше любити Батьківщину.
Суворі фронтові дороги до літа 1942 року привели нашу частину на калуську землю. Разом з іншими воїнами йшов за нею і автоматник Сергій Суворов.
Командир полку наказав провести розвідку боєм. Для цього була послана група автоматників на чолі з політруком Лапшиним. В розвідку йшли найсміливіші, найвитриваліші, найхоробріші. В числі їх був і Сергій.
В цьому бою за висоту близько села Агафьино Сергій Суворов показав небачену стійкість, відвагу і хоробрість. Він гранатами і автоматом очистив два бліндажа фашистів. Прорвався в глибину оборони ворога. Підібраними патронами і гранатами загиблих товаришів, змінюючи свої позиції у воронках мін і снарядів, маскуючись, вів згубний вогонь і знищив більше двох десятків гітлерівців. Залишившись один, сім разів поранений, стікаючи кров’ю, герой цілий день утримував висоту від насідали численних фашистів, але ні на крок не відступив. На крик німців: «Рус, сдафайся!» — він кричав: «Росіяни, Суворовы не здаються!» — і відкривав вогонь з автомата з повзучим, як жаби, фашистам, закидали їх гранатами.
Вечір. Стемніло. Місяць трохи освітлює пливуть хмари. Свіжий вітер зі сходу колише трави. Сергій лежить, як би обнявши землю і тримаючи останню гранату. Все тіло страшенно болить. Сил немає. Але пам’ять ні-ні та приходить. Чує він, чує, наче крізь сон: наші літаки почали бомбити передній край німців, пішли танки і піхота на фашистів. Санітари підійшли і дбайливо винесли героя.
Це було 13 липня.
Через дубове листя в намет проникають промені сонця. Ходять люди в білих халатах. З ними зайшов командир.
— Привіт, герой Суворов!
А він у відповідь:
— Як висота?
Командир сказав, що наша висота і він представлений до звання Героя Радянського Союзу. Суворов знову впав у забуття.
Лікарі вживали всіх заходів, оперували, переливали кров. Дивувалися, як він витримав стільки.
17 липня двадцятирічний герой помер. На похорон прибули командир і десять автоматників.
— Прощай, хоробрий воїн, герой Червоної Армії, богатирський син марійського народу Сергій Романович Суворов! Твій світлий образ — у серці кожного воїна нашої частини. Твій бойовий подвиг їм ім’я Батьківщини — приклад для всіх нас. За твою кров і смерть ми жорстоко помстимося гітлерівським бандитам! Вічна слава тобі,Герой Суворов! — сказав командир.
Пролунав трикратний салют. Під дубом виріс горбок. Його прикрасили гілками і квітами. І автоматники попрямували в бік громыхающего бою.