Радянські штурмовики в небі над Німеччиною | Історичний документ

Стояла зима сорок п’ятого року, наближався кінець Другої світової війни. Здавалося, не встигала зійти сонце, як вже насувалися сутінки. Низька хмарність, змішуючись з димом пожеж, ще більш вкорочувала день. Але бойова робота була гаряча: ми безперервно вилітали на підтримку наших військ, закріпилися на плацдармі.

Одного разу після масованого бомбового удару по гітлерівцях, засевшим в укріпленому місті, наша дев’ятка почала штурмувати вогневі точки. При виході з чергової атаки мою машину підкинуло вибухом, і я наче прокинувся, наче вперше побачив палаючий внизу місто, а над ним величезну «колесо» червонозоряних «ілів». Літаки один за іншим пікірували з кола на фашистські танки і гармати, укриті в руїнах будинків, били по них эрэсами, стріляли з гармат.

Займаючи своє місце в колі штурмовиків, я помітив, як мій товариш Данило Гуляко різко кинув машину на будинок, з якого высверкивали хвости полум’я,— це по нашим наступаючим танків стріляли фаустники. Після удару Данила крило будинку стало розвалюватися, осідати, немов ідучи в землю, обволоклось пилом…

Слідом за Гуляко в атаку кинувся його друг Георгій Бакрадзе, з-під його машини з блакитний сімкою на хвості блискавками блиснули реактивні снаряди. На землі закипіло буре полум’я, зметнувся чорно-вогненний вихор.

Не встиг Георгій «виринути» з атаки — задимів літак Гуляко. Качнувшись, його машина пішла в глиб ворожої території. Страшна здогадка майнула у свідомості: Данило, очевидно, поранений і втратив орієнтування або не справляється з пошкодженої машиною.

Боєприпаси і пальне у нас були на межі, і в навушниках пролунав хрипкий голос командира:

— Виходимо з бою!

Між тим Бакрадзе вже кинувся на допомогу товаришеві, їх літаки віддалялися… Раптово в навушниках шлемофона виразно зазвучав мотив пісні «Суліко». Його почули і на наших винищувачах прикриття. Вони негайно ж кинулися на мелодію, як на сигнал лиха.

З землі безперестану били по нашим літакам, і я, турбуючись за свого молодого веденого молодшого лейтенанта Веселова, невідривно стежив за ним. І він раптом пірнув на зенітку, люто бившую по нас, точно вдарив останнім эрэсом і, наче підкинутий, тут же зайняв своє місце в строю. «Молодець, Веселов!— подумки порадів я.— І в небі схожий на загиблого нашого соловейка Михайла Тарасова…»

Думка моя обірвалася, тому що в цей момент в розривах диму і хмар знову з’явилися літаки лейтенантів Гуляко і Бакрадзе. Георгій обережно підходив до літака друга, який повільно втрачав висоту. Бакрадзе немов би хотів підтримати його крилом свого літака і летів поруч. А потім, вийшовши трохи вперед, став повільно відвертати. І — я очам своїм не вірив — Данило пішов за ним!.. Їх машини летіли так близько один до одного, що, здавалось, зрослися в один дивного вигляду двухфюзеляжный літак. Навіть ворожі зенітки на хвилину припинили стрілянину. Схоже було, що і Георгій поранений, але він вперто вів за собою друга, відводив від вогню у бік лінії фронту. А над ними розгорався запеклий рукопашний бій — червонозоряні винищувачі не давали «мессерам» добити зранені штурмовики, летіли крізь димні хмари…

Я вже не пам’ятаю, скільки часу це тривало; друзі то з’являлися, то зникали з мого поля зору, знизу знову били зенітки, і навколо вспухали шапки розривів, миготіли кулеметні траси. Потім все потонуло в густому диму. І мелодія «Суліко» пропала.

Я озирнувся на Веселова. Він хитнув крилом: мовляв, все в порядку, тримаюся! «Молодець, Веселов! — знову похвалив я.— Витримав перший важкий іспит».

Веселов зовсім нещодавно з’явився у нас в ескадрильї. Невисокий, крихкий на вигляд, він трохи соромливо представився командирові:

— Молодший лейтенант Веселов…

Тут же знаходилась нерозлучна бойова пара — Данила Гуляко і Георгій Бакрадзе, а також чорноокий веселий льотчик Михайло Тарасов. Всіх нас зацікавив молодший лейтенант: адже з ним ходити в бій.

— Можете звати мене просто Веселим,— сказав він, коли ми знайомилися.— З дитинства так кличуть.
— Веселий, значить? А співати-танцювати можеш?
— Можу! І не тільки співати-танцювати,— новенький тут же склав губи хитромудрим бантиком та таку трель вивів, що ми здивовано перезирнулися і тут же з цікавістю подивилися на Михайла Тарасова.

Таланти радянських льотчиків

Згадалося: минулого похмурої осені, нельотну погоду, я прокинувся від поштовху Данила, сусіда по ліжку.

— Чим хропіти, послухай!

Я сонно хмикнув: «Солов’я не чули?» і натягнув на голову ковдру. Але крізь дрімоту все ж розрізнив, як під вікном лилася солов’їна трель.

— Який соловей? — раптом почувся голос Бакрадзе.— Дивись: сніг летить.

Я потягнув ковдру, підвівся на лікті. За вікном пливла низька сіра хмарність. В кімнаті стояла сутінь, але відчувалося, що ніхто з хлопців не спить. Затаясь, слухали солов’їні співи.

А справді — звідки таке диво глибокої осені?

Радянські штурмовики в небі над Німеччиною | Історичний документТак от, моменту знайомства Тарасова з Веселовым ми чекали з цікавістю: як він поставиться до новоявленого конкурентові? Михайло раптом посміхнувся і простягнув руку:

— Якщо командир дозволить, можемо скласти дует. Зспіваємося. Спробуємо?

Заспівати вони не встигли. З КП злетіла ракета, і ми кинулися до своїх літаків. Тарасов, па бігу застібаючи шлемофон, прокричав:

— Не сумуй, Веселий, скоро повернемось!

Тарасов не повернувся…

На літак командира, який атакував головну частину ворожої танкової колони, накинувся «мессер». Михайло кинувся напереріз, але червоний віяло трас пройшов нижче фашистського винищувача. Машини стрімко зближалися, і Тарасов, не відвертаючи, різко кинув вгору свій «іл», площиною, як бритвою, зрізав хвіст «мессершміттові». Сам же був змушений сісти на нейтральній смузі. Ми бачили, як фашисти тут же обрушили на нього шквал вогню…

print
Сподобалася стаття? Поділитися з друзями: