Наші науково-дослідні інститути питаннями радіолокації почали займатися за кілька років до Великої Вітчизняної війни. Було дуже багато труднощів і невдач, але світлий промінь надії не залишав ентузіастів цієї справи. Одним з них був і наш земляк — уродженець села Зуевы Ключі Каракулинского району Павло Кіндратович Ощєпков.
У червні 1940 року на озброєння частин ППО Червоної Армії була прийнята перша імпульсна радіолокаційна станція (РЛС) під назвою РУС-2 (радиоулавливатель літаків 2-го зразка). РУС-1 («Ревінь») був не імпульсним і міг «говорити» тільки «так» або «ні», тобто фіксувати, пролітали через радіолокаційні завіси літаки чи ні, і незважаючи на те, що до початку Великої Вітчизняної війни промисловість виготовила понад 40 комплектів, широкого практичного застосування вони не знайшли. Станції РУС-2 були здатні виявляти літаки на відстані до 150 кілометрів (РУС-1—до 30-40). Ними, а надалі модернізованими станціями «Редут», в першу чергу укомплектовувалися частини ППО, які стояли на захисті Москви і Ленінграда.
У грудні 1942 року до нас з Підмосков’я, за неодноразовими проханнями, теж прибула радіолокаційна станція виявлення літаків «Пегматит» вітчизняного виробництва в полустационарном варіанті (основна відмінність від РЛС «Редут»).
Начальник команди РЛС військінженер 3-го рангу Т. М. Гаврилін вступив в моє розпорядження. Перші 2-3 дні, поки розрахунок РЛС перевіряв матеріальну частину і приводив її в порядок, я майже не вилазив з кабіни станції.
Генерал М. М. Карлін прийняв рішення розвернути РЛС на правому фланзі фронту (західний берег озера Ільмень). Таке розташування РЛС дозволяло проглядати весь повітряний простір над Демянским плацдармом, над озером Ільмень і над Старою Русою.
Я виїхав зі станцією для організації нової системи оповіщення безпосередньо з РЛС і одночасно для того, щоб оцінити ефективність її застосування.
2 січня 1943 року я приїхав в найближчий зенітний дивізіон до майора Прохорову (стрілецька дивізія полковника Миссана). Вирішив з ним організаційні питання щодо оприлюднення з РЛС. Тут пролунала команда: «Повітря!» Ми побігли на НП командира дивізіону. Одна з батарей вже відкрила вогонь, потім підключилася і друга. Вже через хвилину правий мотор провідного задимівся, і він пішов до землі. Впав на нашій території 5-6 кілометрів від батареї. Решта пішли з зони обстрілу.
Майор Прохоров запропонував мені спробувати пробратися до збитого літака. Скориставшись вантажною машиною і лижами, хвилин через 40 ми у мети. Біля розваленої кабіни на закривавленому снігу лежали два льотчика, а в зіпсованому фюзеляжі — третій і ще вісім солдатів. Ми забрали у льотчиків документи, бортовий журнал і пістолети «вальтер»…
В перші дні січня вирішили з Т. М. Гавриліна всі організаційні питання, розгорнули РЛС, і оператори почали передавати сповіщення на аеродроми частин зенітної артилерії і на головний пост фронту. Спочатку вийшла плутанина, так як за законами радіолокації відбиті сигнали приходили на екран РЛС не тільки від літаків супротивника, але й від наших.
У перший же день роботи РЛС наші винищувачі двічі піднімалися в повітря і замість німецьких зустрічали свої літаки. Головний пост не зміг скласти правильної розвідзведення про польоти противника за день.
Великий недолік РЛС того часу полягав у тому, що не була розроблена і впроваджена система розпізнавання літаків.
Другий серйозний недолік — РЛС не «бачила» літаків на малих висотах, а в Димінського котел Ю-52 літали, як правило, таким чином.
Неув’язки з кількістю літаків у повітрі тривали ще 3-4 дні, поки наші авіатори з аеродромів не стали повідомляти про те, що в такий-то район у такий-то час повинні вилетіти наші бомбардувальники або штурмовики.
Розташування аеродромів противника, з яких він здійснював нальоти на наші війська і військові об’єкти і де базувалися транспортні Ю-52, було в основному відомо. Тоді виникла ідея посилити спостереження за районами аеродромів, якщо літаки з’являлися в зазначених районах і набирали висоту, значить, це фашисти.
Так поступово поліпшувалася система виявлення та оповіщення за допомогою радіолокаційної станції, а наземні пости спостереження уточнювали марки літаків, їх кількість і висоту польотів.