Найбільшу операцію наша диверсійна група здійснила в лютому 1944 року, напередодні Дня Червоної Армії.
Група у складі одинадцяти чоловік вирушила на санях у Циганські Хутора. Нам треба було вийти до залізниці на ділянці Буди — Ганцевичі. Вирішили йти наступної ночі, щоб хлопці встигли добре відпочити.
Ніч була темна й тепла. Сани ми, звичайно, залишили і рушили пішки. До залізниці було кілометрів з десять. Коли до мети залишалося два кілометри, почувся шум поїзда. Прискорили крок, але поспішати було вже марно.
Гітлерівці зазвичай робили так: вночі пропускали поїзд і, якщо полотно виявлялося незаминированным, відразу пускали інші склади. Ось і зараз, не встиг пройти один, як долинув віддалений гул наступного.
Не змовляючись, ми кинулися бігти. Але спробуй втекти, як кажуть спортсмени, на швидкість, коли на тобі автомат і ти несеш запасний диск до нього, штук триста набоїв, дві гранати — осколкову і протитанкову, і, крім того, у мене ще пістолет, сумка-планшет, а в групи — десятикілограмовий заряд толу.
Поїзд промчав повз, коли нам залишалося пройти ще метрів триста.
Важко передати нашу досаду. Але раз вже ми біля дороги, значить, потрібно думати про те, як поставити міну. Ми прислухалися. Тиша. Я віддав хлопцям свою зброю і все зайве, крім пістолета, перевірив на собі маскхалат, зшитий з білого парашутного шовку, взяв заряд толу, упакований в такий же білий шовковий шмат, і вирушив до залізничного полотна.
До полотну я завжди виходив один, залишаючи групу приблизно в ста п’ятдесяти метрах. Багато хто, знаю, надходили інакше, але у мене були свої міркування, здавалися мені вагомими. По-перше, підступи до дорозі нерідко минировались, і якщо вже комусь судилося наскочити на ворожу міну, то краще, якщо це буде одна людина. По-друге, одному куди легше дібратися до рейок непоміченим, ніж групі, особливо якщо дорога посилено охороняється і на установку заряду залишаються буквально лічені секунди.
Не змінив своїм звичаєм я і цього разу. Коли відійшов від групи метрів на сорок, почув ледь долинав посвист часових і незабаром — шум поїзда. І знову цей поїзд, як і два попередніх, йшов у бік станції Ганцевичі — на фронт.
Шум швидко наростав. Підповзаючи до насипу, я побачив вартових. Вони неквапливо походжали вздовж полотна. З тих, що були ближче, один знаходився всього метрах в п’ятнадцяти від мене, інший — до тридцяти. А поїзд гуркотів вже десь метрів за двісті. Не можна втрачати ні хвилини. Біжу вгору по насипу, кидком приставляю заряд до рейки, перекидую через рейок проводу кільцевого замикача і тут же скатываюсь під укіс.
Я виявлений, мені кричать «Хальт!», але я не звертаю уваги на крики, намагаюся втекти подалі від зони вибуху. Біля підніжжя насипу падаю, але встигаю підвестися і відбігти на два-три метри. Знову падаю. І в цю мить лунає вибух…
Намагаюся піднятися на ноги, але мене перекидає вибухова хвиля. Чую сильний тріск, гуркіт, брязкіт і скрегіт металу, крики, потім їх заглушає запекла стрілянина. В небо звиваються освітлювальні ракети. Я повзу. До узлісся вже зовсім близько. Ще одне зусилля — і я ховаюся за стовбурами дерев.
Кличу хлопців. Мені відповідають одразу кілька голосів. У перший раз озираюся назад. При світлі ракет бачу нагроможденное під насипом палаюче місиво. Ми починаємо відхід. Трасуючі кулі глибоко прошивають ліс, і нам довго доводиться повзти. Потім ми біжимо і, пробігши метрів п’ятсот, зупиняємося, схвильовані від пережитої тривоги і радісні від удачі.
Пущені під укіс два паровози, сорок вісім вагонів з солдатами і офіцерами, які прямували на фронт. Загинуло і поранено більше семисот фашистів. Троє діб не діяв ця ділянка залізниці. Так ми відзначили 26-ту річницю Червоної Армії.