Протриматися до сигналу червоної ракети | Історичний документ

Логіка війни невблаганна. Сувора і нещадна. Кому-то неодмінно доведеться прощатися з життям. Приносити себе в жертву заради перемоги. Заради життя інших. Логіка війни нещадна у стократ тому, що вмирати доводиться перш інших найбільш життєздатним, жизнедеятельным. Самим красивим, молодим, енергійним. Тим, хто становить красу, колір і сподівання народу.

І все ж, всупереч залізній логіці тієї, солдати навіть в саму страшну хвилину думають про життя. «Помирати нам зарано, — сказано у відомій пісні — є у нас ще вдома справи». Помирати нікому не хочеться. Особливо якщо тобі вісімнадцять. Якщо життєпис твоє вміщується на половині сторінки з учнівського зошита. Народився в 1924 році. Семи з половиною років пішов у школу. Був жовтенятком. Піонером. У сьомому класі прийняли в комсомол. В діючу армію пішов прямо зі шкільної лави.

Милий, ніжний, пристрасний і, як говорили, трохи дивакуватий юнак швидко посуровел в окопах. Загартувався. Став справжнім солдатом, відважним захисником своєї Вітчизни. Всяке буває на війні, тим більше — на Другій світовій. Наступи і відступи. Поразки і перемоги. Нелегко в атаці. Ще важче при відході. Маневр повинен бути потайним, інакше потягнеш противника на своїх плечах. А весь сенс відходу, щоб відірватися від нього. Заздалегідь встигнути зміцнитися на нових вогневих рубежах.

Командир стрілецького полку майор Рєпін наказав бійцям Гарусу і Мухіну прикривати відхід своїх підрозділів. З хвилини на хвилину сюди ринуть гітлерівці. І тільки їм, двом молодикам, подібно билинним богатирям, належить ратоборствовать проти орди злий. Стояти на смерть, поки товариші займуть оборону на нових позиціях. Сподіватися на підмогу хлопці не можуть. У майора після трехсуточных боїв без сну і відпочинку залишилася лише жменька «активних багнетів».

Охриплим від безсоння голосом виклав він перед Мухиным і Гарусом суть їх дій. Запитав суворо:

— Завдання зрозуміле?

Обидва витягнулися в струнку:

— Так точно, товаришу майор!

І, як годиться за статутом, повторили наказ.

Автомати на грудях. Біля пояса запасні диски і гранати. Командир чіпким поглядом окинув фігури безвусих молодиків. Подумав, що, по суті, вони ще хлопчики і що чоловіками їм ще тільки належить бути. Хотів сказати якісь підбадьорливі, батьківські слова. А сказав сухо і владно:

— Протримаєтеся до сигналу червоної ракети.

— Є! — разом карбували хлопці.

Сердячись на самого себе, майор приклав руку до козирка:

— Виконуйте!

І хлопці пішли назустріч своїй долі. Замаскувалися, причаїлися в засідці. Виготовили зброю. А над ними радіє травень, співає, заливається на всі лади. Сонячний ранок віщує бадьорий гожу днину. Цвітуть на лісовій галявині жовті жовтці. Тягне билинку клопітливий мураха.

Лежать бійці, віддалік один від одного. Вслухаються в різноголосицю війни. Насторожено чекають гостей. І ті з’являються. Перші кулі просвистіли зловісну пісню над головами хлопців. Мухін відповів. Гарус негайно підтримав його. Нерозлучні друзі, як члени зіграної спортивної команди, розуміють один одного без слів. Коротка черга, і спритніший на інший, заздалегідь облюбоване місце. Знову черга, і знову в сторону. Треба створити видимість, ніби стріляє принаймні цілий взвод. Так наставляв майор, і юні бійці в точності виконують його повчання.

Ні, вони не «сверхчеловеки», не фанатики, не фаталісти. І героями аж ніяк себе не вважають. Вони звичайні радянські хлопці, які нещодавно залишили десятий клас. Звичайно ж їм страшно.

Лежачи в засідці, вони намагаються впоратися зі своїм внутрішнім тремтінням. «Зіграти боягуза, — думає Мухін, — значить заслужити вічне презирство однополчан, та й не тільки їх». У школі вони вчили напам’ять вірш Лермонтова «Утікач». З тієї пори цвяхом засіли в його голові слова матері, звернені до сина, боягузливо залишив поле бою:

— Ти раб і боягуз, а мені не син!

Ні, все що завгодно, тільки б не чути таких слів від рідної матері.

Молодість. Піднесеність почуттів. Благородство помислів. Тяготенье до всього світлого, чистого, не заплямованому життєвої брудом. Молодість, широкі горизонти. Початок грандіозних перспектив. Чого вони хотіли в житті, ці хлопчики? Про що міркували, вели нескінченні суперечки? Ким збиралися бути? Який слід хотіли прокреслити на землі?

Один час хотіли стати письменниками. Потім захопилися технікою. А подорослішавши, твердо вирішили піти на педагогічній ниві. Вчитель — головний творець особистості. З його класу виходять і письменники, і інженери, будівельники і хлібороби. Так, вони твердо й остаточно вирішили стати педагогами. Наставниками дітвори, щоб сіяти розумне, добре, вічне.

Протриматися до сигналу червоної ракети | Історичний документ

Зараз вони сіяли смерть у стані ворогів. Але чорний ворон смерті вився і над їх головами. Перша куля полоснула Мухіна по лівому передпліччі. В рукаві стало мокро від крові. Перев’язуватися було колись. Насилу перебираючись на нове місце, він продовжував стріляти. Бив короткими чергами, намагаючись економити кожен патрон. Його поранило вдруге. Він продовжував стріляти. Вибирати найближчі цілі і бити напевно.

І ще тричі поранило Мухіна. Дихання переривалося. Рожева піна пузирилася на чорних губах. З кожною секундою його сили танули. Але сильніше сил фізичних були в ньому сили моральні, сили духу. Ті могутні сили, у яких фокусуються воля, наполегливість, віра в справедливість своєї боротьби. Свідомість того, що він правильно виконує свій обов’язок, витісняло всі інші відчуття і почуття. І тому близька смерть була йому зовсім не страшною.

Звичайно, він знав, що люди смертні, але знання це як би не ставився до нього самого. Тепер же смерть з нахабною усмішкою прямо глянула в його очі. Рушилася остання перешкода, що відділяє буття від небуття. Від того, що було і стане через мить. В ту коротку мить, коли він висмикне чеку гранати на своїх грудях. Автомат Мухіна став давати перебої і нарешті зовсім замовк. Гарусу здалося, що вже загинув його шкільний друг. Підповз закрити йому очі. Мухін раптово ворухнув головою. Згасла думка з’явилась в його погляді.

— Візьми мій ППШ, Діма, — прошепотів він, ледь ворушачи губами, — там є ще патрони.

І Гарус підібрав зброю товариша і почав строчити по черзі з двох ППШ.

Червона ракета злетіла над лісом. Але рухатися Мухін вже не міг. Семеро гітлерівців, смакуючи легку здобич, люто накинулися на вмираючого. Закричали зловтішно:

— Русс капут!

Згасаюче свідомість Мухіна знову встрепенулось. Спалахнуло полум’я багаття, готового згаснути зовсім.

— Брешете! — чітко вигукнув боєць, усвідомлюючи, що настає самий останній, самий страшний мить.

Йому було вісімнадцять, а час життя вже минув. Настав час підбивати підсумки. Холодок рифленою «лимонки» ощутился в його руці. Нелюдськими зусиллями, зубами він висмикнув чеку. Блискавкою пробігла судома за знекровленому тілу. В останній раз яскраво осяялася перед ним його коротке життя. Молода, незаймана, пахуча поезія її. Осяялася і згасла. Покрилася темрявою. Покрилася на віки вічні.

Йому належало жити та жити. Але хіба прожитими роками вимірюється життя людини? Невірно і те, ніби на війні життя — копійка. Якщо доводиться розплачуватися нею, то найдорожчою ціною. Десятьох втихомирив він автоматом, сімох уклав гранатою.

Може, й парадоксально це, але на війні, в окопах осягаєш ясніше всього справжню красу людини. Справжня велич його душі. Тільки в бою пізнаєш справжню ціну життя і смерті.

print
Сподобалася стаття? Поділитися з друзями: