Про що марить поранений солдат | Історичний документ

П’ята рота, рідна Філіппова рота, наступаючи на правому фланзі свого гвардійського полку, прочесала виступ изрытого снарядами і мінами плацдарму і, не знайшовши нікого в живих із взводу гвардії сержанта Лапушкіна, отсалютовав полеглим, пішла далі.

Командир полку і офіцер полкової розвідки затрималися на виступі. Оглядаючи поле бою, командир розвів руками, і в цьому жесті було майже парадоксальне поєднання захоплення і непереборну печалі…

— Скільки ж вони цих вояків поклали!.. Розуму незбагненно.— Він дізнався Симакова і Волгіна, що лежали на піщаній мілині, дізнався багатьох інших солдатів, але не помітив в ущелині прихованого серед каменів Лапушкіна.— Це справжні богатирі. Радянські богатирі! Слава вам, дорогі мої!.. — Впоравшись з подступившим до горла грудкою, він обернувся до свого супутника і твердим голосом наказав:
— Всіх — до посмертної нагороди! Всіх!.. Вони сотні людей, своїх братів солдатів, від вірної загибелі врятували, дозволили всьому полку малою кров’ю форсувати Дніпро і наблизити перемогу у Другій світовій війні.

Командир полку помовчав, ще раз пройшовся поглядом по изрытому полю, сказав:

— А тіло гвардії сержанта знайти.

Гвардії сержант був підібраний похоронною командою і на ношах доставили до місця братнього захоронення. Він лежав серед убитих з застылым, сірим від пилу обличчям, на якому, однак, не було тієї смертельною блідістю, яка лежала на обличчях інших. Крім того, особа гвардії сержанта здалося лікарю, який знаходився тут же, знайомим, і він нахилився над ним. Повернув голову, промацав пульс.

«Де ж я його бачив? Де?..— І згадав: — Ну як же, в госпіталі! Просився: «Виписуйте на передову». А потім втік…»

— Швидко в намет! — наказав він санітарам, опускаючи руку Лапушкіна.

Дорога до шпиталю

До Філіпу не приходило свідомість. Марив. Лише одне слово вимовляв з достатньою чіткістю:

— Ма-ма!.. Ма-ма!..

Йому уявлялося, що він тільки що увійшов в будинок ось у цій вибіленої потім гімнастерці і ліг на лавку. Ліг головою до покуті з іконами, витягнув ноги в запилених кирзових чоботях і склав на грудях руки. «Ніяк помирати приїхав, синку?» — запитала мати, підходячи до нього. «Ні, мамо. Я тільки відпочину… Жарко… Пити!..»

І ще не раз запалений мозок повертав гвардії сержанта все до тієї ж картини.

— Потерпи, потерпи, милий,— відповідала на його марення сестра у вагоні санітарного поїзда. Він чув її голос, брав його за материнський і покірно замовкав. Потім побачив, що сидить на лавці біля печі бабусю з накинутим на плечі хусткою. Дивився, як вона в’язала йому рукавиці з білої проймою. Поруч з нею побачив самого себе, Пилипко-першокласника, і брата Тимка. Вони скаржилися їй: дід хліба не дає, мовляв, скоро вечеряти будемо.

Бабуся у Пилипко з Тімкою розповніла, білолиця, добра і ласкава. Вона відклала в’язання, притиснула голову до теплої грудей і, пригладжуючи разлохмаченные, наче білий льон, волосся, тихо почала розповідати якусь казку. А вона знала їх безліч.

Дивиться гвардії сержант з лавки, як бабуся ласкою сльози ребячьи заговорює. Ті, сидячи біля неї, принишкли, про їжу забули і чекають, що їм бабуся ще розповість, а вона по їхніх очах розуміє і нову казку починає:

«Як летіли три пташинки через три хатинки. З ранку до ночі летіли і є не хотіли… Ввечері сіли на бенкеті: водиці випили — забули про їжу. Пізно спати улеглися — до зорюшки поднялися. Крилами струснули так і вліт пустилися».

Філіп з Тімкою сидить з бабусею, сопуть від задоволення, а вона знай своє — що не слово, то петлю на петлю нанизує та казку каже:

«То не сизий орел і не ясний сокіл між високих гір літав, то Олександр воїн — солдат любитель ворога в полон брав…»

…Вагон захитався, загриміли колеса на стрілках, і ешелон, немов спотикаючись, з дзвоном буферів і вереском гальм зупинився на якійсь маленькій тихій зауральской станції.

Про що марить поранений солдат | Історичний документГвардії сержант Лапушкін стегном торкнувся поручня підвісних нош, відкрив очі й простогнав:

— Пі-ить…

Сестра піднесла до його сухим, искусанным губ ложку з водою.

— Пий, пий, милий і терплячий.

Він зробив кілька ковтків, подивився на сестру туманно-блакитними, вже цілком розуміючими очима, запитав:

— Де я, сестричко?..

print
Сподобалася стаття? Поділитися з друзями: