Приємна звістка | Історичний документ

Зараз важко уявити, з яким захопленням були зустрічі в лікарнях ці додаткові 50 грамів. Майже невагомий, теперішніх часів, скибочка хліба значив куди більше, ніж включені в ньому грами і калорії. Величезну психологічну роль зіграло настільки красномовне свідчення турботи про хворих, уваги до них.

Думаю, повернувшись на виробництво, колишні наші хворі пам’ятали, що в скрутну хвилину керівництво міста вишукала можливість допомогти їм, і самовідданої турботою відплатили за це.

Взагалі ж порятунок ленінградців від виснаження визначило таке винятково важливе в той час захід, як відкриття їдалень посиленого харчування. Їх розгорнули, коли рішенням голови Раднаркому СРСР ленинградцам було виділено сто тисяч наднормативних пайків, казково багатий, з блокадним умов: м’ясо, жири, цукор, крупи, сухофрукти навіть — подумати тільки! — виноградне вино.

Вино адже, по суті справи, «зіпсований» виноградний сік і в умовах блокади служило джерелом вітамінів, важливих поживних речовин.

Наявність таких цінних продуктів дозволяло сподіватися на швидкий терапевтичний ефект у лікуванні голодуючих. В їдальні посиленого харчування лікарі поліклінік направляли людей, що перебували у стані особливо тяжкої дистрофії. Курс такого своєрідного лікування тривав в залежності від стану хворого від двох до чотирьох тижнів.

Харчування в цих їдальнях давало можливість частково відновити сили, так би мовити, перевести дух після тривалого голодування. І хоч посилених пайків було явно недостатньо, щоб прогодувати всіх нужденних, але по черзі близько трьохсот тисяч ленінградців отримали можливість зміцнити своє здоров’я, а вірніше — врятуватися від загибелі.

Тоді ж і все населення міста одержало можливість поліпшити харчування в, так званих, раціонних їдалень. Тут норми були нижче необхідного рівня, але від жорстокої дистрофії ці столові рятували.

Восени 1942 року ленінградці зняли перший врожай овочів на міських городах — захворювання авітамінозом припинилися.

Приємна звістка | Історичний документ

Залишився в пам’яті теплий квітневий день 1943 року. Ми з шофером Іваном Олексійовичем Селезньовим їдемо з Смольного. Машина швидко котиться по Садовій, зліва Літній сад, праворуч Марсове поле, де газони розорані під грядки… Раптом бачу зграйку школярів. І тут подих перехопило: двоє з них у всю бутузят один одного, сталеві шумно «хворіють».

— Стоп! — кричу шоферові. Селезньов натискає на гальмо і здивовано повертається до мене. — Дивіться!

— Що ж тут такого? Один хлопчисько дав іншому потиличника, — знизує плечима шофер.

— Запам’ятайте цей день, Іван Олексійович, — кажу я. — Рік тому Ви бачили тих хлопчаків?

— Так рік тому вони не тільки битися, ходити не могли.

— В тому й суть, Іван Олексійович, що настав інший час. Разів хлопці почали битися, значить, справа йде на лад.

— А правда, — сміється Селезньов, — хворі діти битися не будуть.

Лише тільки приїхали до міськздороввідділу, я подзвонив Євгенії Тихонівні Федорової, повідомив про побачене. Вона відразу все зрозуміла:
— Дякую за приємну звістку — дуже порадували.

Кожен з нас, на кому лежала величезна відповідальність за життя ленінградців, відчував ні з чим не зрівняну радість з приводу будь-якого нового факту, що свідчить, що наші зусилля дають результати.

print
Сподобалася стаття? Поділитися з друзями:
Залишити відповідь