З Нижнього Тагілу прибула танкова колона «Приморський комсомолець», у складі якої перебували добровольці-дальневосточники, для того щоб влитися в склад 56-ї гвардійської танкової бригади. Але здавалося, командування начисто забув про існування приморців. Дві доби гриміли запеклі бої за Київ, дві ночі палахкотіли заграви над містом, а нам твердили одне: «Чекайте наказу!». Бригада вела запеклі бої під Києвом. Ось так і просиділи в танках в небувалому напрузі, поки не затихла канонада.
Тепер йдемо форсованим маршем по слідах бригади Пуща-Водиця позаду, скоро Святошино. Вручений офіцером зв’язку маршрут вказує: далі рухатися на Пост-Волинський, Глевахи, Васильків…
— І в атаку не пустили, і на Хрещатик поглянути не вдасться, розчаровано протягнув Борис Ніс, коли Коновалов довів завдання до особового складу роти.
— А ти як хотів на тридцатьчетверке покрасуватися перед киянками? — уточнив лейтенант Гурін.
— Та не в цьому справа. Дуже хотілося подивитися центр міста. Кажуть, зовсім зруйнований, — зітхнувши, відповів Борис.
Команда «По машинам!» перервала розмови, і ось ми вичавлюємо з двигунів все, що можна.
Зброя, як і раніше в повній бойовій готовності: не виключені сутички з окремими групами розбитих гітлерівських частин. З особливим задоволенням вдивляємося в купи розбитих ворожих вантажівок, дивимося в очі згорілі «тигри» і «пантери», на роздавлені гармати.
— Славно попрацювали хлопці, — блиснувши білозубою посмішкою, шумить над вухом Степан Тюленєв, висунувшись по пояс з люка башти.
Але ось і Васильків. Зупинилися на південно-західній окраїні. Начальник штабу бригади гвардії майор Мєтєлєв зустрів нас з явним задоволенням. Наказав розосередити танки між хатами, замаскувати.
— Добровольці, дальневосточники? Це добре, — по-уральски окая, висловлював задоволення майор. — На своїх танках приїхали воювати? Ось здорово. Ну і молодці! — походив між танками, подивився на блискучі таблички на лобовій броні, прочитав, що там написано, погладив навіщо-то рукою одну з них, а потім, повернувшись до супроводжуючих його офіцерів, сказав: — Ну, от що, приморці. Роту Коновалова визначимо перший танковий батальйон, а роту Ануфрієва — у другій. Втрати понесли чималі, так що ваша допомога дуже до речі. Бойове завдання отримаєте потім. Бажаю успіхів.
Потиснув ротним руки і пішов.
До кінця дня небо прояснилося, свіжий вітерець розігнав хмарність, і сонячні промені щедро висвітлили землю зорану бомбами, снарядами і гусеницями танків.
Надійшла команда отримувати обід. Як відомо, таку команду повторювати не потрібно. І тільки взялися приморці за казанки, як з боку західного сонця здалося кілька ланок швидко наближаються літаків.
На фюзеляжах і площинах виділялися чорно-білі хрести, і добре було видно, як від перших машин відірвалися, перекидаючись, бомби. Наростаючий противний свист змусив екіпажі стрімко вскочити в танки або кинутися в укриття. Загуркотіли вибухи. Літаки зробили ще кілька заходів і безкарно відлетіли. На щастя, ми не зазнали втрат, але постаралися зробити корисні висновки на майбутнє.
Нам було відомо, що обидва поріділих танкових батальйону нашої бригади спільно з мотострелками в цей день продовжували виконувати подальшу бойову задачу, діючи в напрямку Фастова. Там клекотав запеклий бій.
Прибув посильний повідомив, що начальник штабу бригади терміново викликає лейтенанта Єрмакова і мене.
— Чому це нас? А ротний де? — на ходу запитує Єрмаков.
— Не знаю. Бачив після бомбардування. Було помітно, що кульгав на одну ногу. Може, поранило?
Виявляється, Коновалова терміново відправили в госпіталь, а Єрмакову було наказано отримати топографічну карту і нанести на неї подальший маршрут прямування.
— На підході до Дідівщину вас наздожене старший лейтенант Бєлов, він і прийме роту. Це буде ваш командир, закінчив вказівки майор Мєтєлєв.
З бесіди, яку провели з приморців бригадні політпрацівники, стало відомо, що за подвиг, здійснений у бою за Святошино, гвардії старший лейтенант Н. М. Бєлов представлений до звання Героя Радянського Союзу. Тому хотілося скоріше побачити новопризначеного бойового ротного, з яким доведеться ділити горе і радість фронтових буднів.
Коли офіцери роти уважно вивчили маршрут, то стало зрозумілим, що бригада чомусь робить поворот, минаючи Фастів, у бік Корнин. На пропозиції та роздуми з цього питання часу не залишалося. Була команда: «Заводь!», а потім — «Вперед!».
…На самій галявині красивого дубового лісу в півтора кілометрах південніше села Турбовка зайняла вихідну позицію для атаки перша рота першого батальйону 56-ї гвардійської танкової бригади, повністю укомплектована добровольцями з танкової колони «Приморський комсомолець».
Попереду трикутним зеленим клином простягалося поле з дружними сходами озимої пшениці. Праворуч і трохи далі, в бік Корнин, тягнувся по неглибокій балці дрібний чагарник, який, піднімаючись на невеликій височині з відміткою 211,0, розчинявся в передранковій імлі.
Стояла дивовижна передсвітанкова тиша. Пахло осіннім листям, застлавшей землю м’яким нерукотворним килимом. Запізнілі листя, кружляючи і перекидаючись, м’яко лягали на свежевырытую землю, на танкову броню.
Всі працювали енергійно і мовчки. Тільки іноді разогнет спину танкіст, зітхне, поплюет злегка на долоні і знову за лопату.
Танкісти поставили тридцятьчетвірки на зазначені гвардії старшим лейтенантом Бєловим місця і почали рити капоніри ще при повній темряві, а зараз вже майже розвиднілося: ось-ось з-за обрію покажеться сонце. Після нічного маршу і риття капонірів відчувалася втома, долав сон, але всі працювали без перепочинку.
Командир роти, досвідчений двадцятидворічний танкіст, поторапливал екіпажі, стурбовано поглядаючи в небо.
— Добре маскує танки. Землю на брустверах закрийте дерном та розгрібаючи сліди гусениць, — обходячи трохи клишоногою ходою бойової ділянку роти, пояснює Бєлов необстрелянным танкістам. — Ворушіться, брати-слов’яни, а то скоро прилетять «гості». Погодка — краще не придумаєш, — і Бєлов кивнув у бік сонця.
Передбачення командира незабаром збулося. Десь високо у небі почулося нерівномірне завивання авіаційних двигунів, а потім здався літак з подвійним фюзеляжем, залишаючи за собою білий слід.
— «Рама». Всім перебувати на місцях, дотримуючись маскування: скоро буде наліт. Я ненадовго — в штаб батальйону, — сказав Бєлов.
«Рама» покружляла над нами з півгодини, знижуючись і кренячись, а потім зникла. В цей час повернувся від комбата ротний, зібрав біля своєї машини офіцерів і ввів нас у курс бойової обстановки. Вчора на західній околиці Корнин рота лейтенанта Ф. Р. Ануфрієва провела жорстокий бій з ворожими танками, знищила вісім машин, але і сама понесла втрати. Є вбиті та поранені серед приморців. Зараз Ануфрієв займає оборону лівіше нас, за скатами сусідньої багатоповерхівки.
При цих словах приморці посуровели, але не було помітно ні тіні страху.
— Наше завдання… — продовжував командир, але, глянувши на небо, гучно подав команду: «По машинах! Повітря!»
З боку сонця почувся гуркіт авіаційних моторів, а через хвилину на нас шуліками накинулися «юнкерси». Несамовитий свист бомб, вибухи, знову свист, гуркіт. Стогнала земля, тріщали і валилися вікові дерева. Один раз, другий, третій… Скільки ж ще може їх витримати людина?
Раптом з’явилися наші винищувачі. І закрутилася в небі смертельна карусель.
Включивши рацію на прийом, я випадково налаштувався на радіохвилю наших льотчиків. Лунали команди попередження про небезпеку, нерідко підкріплювані міцними словами. В навушниках під час розмови на гранично високих нотах взвывали двигуни винищувачів, що виходять з піке, гриміли скорострільні авіаційні гармати. В цей хаос звуків вливалися крики радості і прокляття, стогін, відчаю і радість перемоги. Близько сорока років минуло з того листопадового дня, але як зараз чую слабшаючим голос нашого льотчика: «Прощайте, бра-а-тцы, ото-мсти…». Очманіло вискочив з танка, щоб побачити, куди падає наш винищувач. Сильний поштовх, і я опинився під днищем танка.
—Ти — що? Здурів чи що? — витріщив на мене очі Бєлов, мокрий разом з капітаном Ніколаєвим перебував під днищем танка. — Не бачиш, що коїться?
Навколо рвалися бомби.
Наші винищувачі наполегливо атакували гітлерівців, не звертаючи уваги на їх подвійну чисельну перевагу. Втративши бойового товариша, ще завзятіше йшли в атаку. Одна ланка «лавочкиных» сковувало «мессершміттів», а решта накинулися на «юнкерсів». Частіше загупали скорострільні гармати, і один за іншим, перекресливши небо чорними шлейфи диму, полетіли вниз два «юнкерса» і один «мессершмітт». Це подіяло на фашистських льотчиків протверезливо, а вони поспішили забратися геть.
Після бомбардування весь ділянку, який відвели роті, був невпізнанним: його суцільно зрили глибокі вирви, багато дерева знесені осколками. Для роти і на цей раз все закінчилося порівняно благополучно: прямих влучень по танках не було, все приморці живі. А ось з танкового десанту загинули два автоматники, шість осіб отримали осколкові поранення.
Заступник командира батальйону по стройовій частині капітан Ст. Н. Миколаїв розпорядився привести в порядок капоніри, виправити маскування. І знову екіпажі взялися за лопати та сокири.
Так, не встигли ще приморці прийняти бойове хрещення, а землі вже довелося гори перекопати. Для багатьох з незвички важкувато, але ніхто не скаржиться: інакше не можна.
Позиція поступово набувала покладений за статутом вигляд.