Повітряна війна — одна із самих грізних форм ведення війни. Перша світова війна принесла тільки початкові спроби застосування авіації у військових діях. Однак друга світова війна характеризується використанням авіації в широких масштабах.
Але, безперечно, найважливішою причиною відсутності міжнародно-правової регламентації повітряної війни є майже необмежені бойові можливості, що таяться в новому виді збройних сил, і небажання великих держав відмовитися від цих можливостей.
Спроби ввести повітряну війну в рамки обов’язкових норм міжнародного права датуються ще 1899 роком, коли на 1 Гаазької конференції було укладено угоду, яка містила деякі обмеження у веденні цієї війни, як, наприклад, заборону метання снарядів і вибухових засобів з повітряних куль і. т. д.
Проте у 1907 році до відновлення цієї конвенції держави не приступали (угоду було підписано на 5 років). Та й інші конференції (наприклад, у Гаазі в 1923 році) не пішли далі вироблення проектів угод.
Безсумнівно, що і в повітряній війні повинні були б діяти застосовні тут обов’язкові норми для сухопутної війни: наприклад, заборона бомбардувати селища і відкриті міста, а також випливає з її духу звичай щадити беззбройних (наприклад, льотчика, выбрасывающегося на парашуті з збитого літака).
Який же в даному положенні статус полоненого-льотчика або полоненого-парашутиста? Польський вчений Юліан Маковський дотримувався думки, що «військова авіація становить невід’ємну частину сухопутних і морських збройних сил, у зв’язку з чим і на неї поширюються приписи, обов’язкові до сухопутної та морської війні…».
Взятий в полон льотчик, стало бути, повинен вважатися військовополоненим і користуватися усіма правами, які визнаються за полоненими інших видів збройних сил.
Німеччина особливо сильно розвивала свою авіацію у 1935 — 1939 роках: до моменту нападу на Польщу гітлерівці мали майже 3 тисячі бойових літаків. Вперше Німеччина застосувала новий метод військових дій — повітряний десант, а також викидання в диверсійних цілях одиночних парашутистів і груп парашутистів в тилу противника у війні 1939-1945 років.
У 1944 році гітлерівці мали 150-тисячну армію парашутистів, з яких повністю вишколених налічувалося 50 тисяч, зведених у 6 повітряно-десантних дивізій.
До найбільш великим повітряно-десантним операціями гітлерівців відносяться десанти в Голландії в травні 1940 року і на о. Криті в травні 1941 року.
Досить значними повітряно-десантними силами мали й радянські збройні сили, а також їхні західні союзники. У проведеної у вересні 1944 року повітрянодесантної операції під Арнемом (однієї з найбільших в історії другої світової війни, в завдання якої входило обхід «лінії Зігфріда» з боку Голландії) в тісній взаємодії брали участь дві американські повітряно-десантні дивізії (101-я і 102-я), англійська авиадесантная дивізія і польська парашутна бригада.
Німеччина, яка до 1943 року мала значну перевагу у своїх авіаційних формуваннях, вимагала, щоб її парашутисти вважалися комбатантами. У цей період гітлерівці широко рекламували свої «образи» і скаржилися всьому світу, що поляки в 1939 році, а французи у травні 1940 року нібито призивалися їх командуванням до поводження з німецькими парашутистами як зі шпигунами; що німецьким пораненим льотчикам зі збитих на французькому фронті літаків нібито не виявлялася лікарська допомога; що англійці ніби обстрілювали з повітря рятуються на гумових човнах пілотів гітлерівських ВВС.
Все це були заяви, не підкріплені жодним конкретним фактом, але мають на меті виправдати власні злочини.
другої світової війни вони здійснили ряд кричущих злочинів, катуючи і вбиваючи парашутистів і льотчиків.