У травні 1941 р. ми виїхали з родиною на дачу. Чоловік збирався у відпустку з 23 червня, і в неділю ми з подругою сиділи і губилися в здогадах, чому затрималися наші чоловіки. Раптом по радіо повідомили, що фашистська Німеччина без оголошення війни напала на нашу країну. До вечора приїхав чоловік подруги і відвіз свою сім’ю в Ленінград. Я залишилася з сином чекати чоловіка.
Фашистські літаки вночі прорвалися до Дибунов і почали скидати бомби на галявину неподалік від дачі. У нас на терасі дзвеніли шибки, осколки летіли на всі боки, вікна в кімнаті відкрилися, будинок гойдало. Закривала я сплячого сина своїм тілом і м’ялася, щоб він не прокинувся. Над галявиною зав’язався повітряний бій. Коли все стихло, я стала ковдрами завішувати вікна, бо було холодно. Побачила, що величезні берези валяються на землі, а на галявині димлять великі воронки. Моя господиня плакала, у неї була вбита коза.
Від Дибунов до Ленінграда ми з чоловіком їхали на вантажній машині. У бік Виборга вже йшли наші війська в повному бойовому спорядженні. Коли чоловік йшов на фронт, моє серце говорило мені, що ця розлука буде назавжди.
В першу блокадную зиму я працювала в Ленінграді 8 хірургічному госпіталі медичною сестрою. Одного разу, тільки я повернулася з чергування додому, почалася повітряна тривога. В бомбосховище подекуди горіли коптилки, ми з сином забралися в дальній кут і сіли на лавку.
Після відбою вийшли у двір. Близько дружинницы стояли кілька жінок. Одна казала, що під час тривоги зловили ракетника. Він подав сигнали через сходове вікно четвертого поверху нашого будинку. Коли стало ясно, що його знайшли, він кинувся на горище, на даху чергувала команда по боротьбі з запальничками, яка його затримала. Виявилося, що він проживав в нашому домі. Викликана міліція викликала у нього на квартирі обшук, знайшли під ліжком схованку з ракетами, а також списки всіх комуністів і їх сімей нашого будинку. Міліція забрала його.
Йдучи на роботу, я залишала сина сусідки-бабусі. В середині лютого сусідка померла від голоду. Довелося сина брати з собою на роботу. Потім він ослаб, ходити далеко йому було важко і я стала залишати його одного в порожній холодній квартирі. Я топлю в кімнаті грубку, покладу його в ліжко, закутаю тепліше і йду. Повертаючись з чергування, завжди дуже поспішала. Наприкінці лютого 1942 р., підійшовши до будинку, я побачила, що з боку вулиці Жуковського вибиті всі стекла, двері распахну деякі зірвані з петель. В будинок влучив снаряд і розвернув стіну. Я кинулася в свою квартиру і стала кликати і шукати сина «Вова! Вова!» Він не озивався. Нарешті знайшла його, забившегося в кутку під ліжком. Напівживого схопила його, стала відігрівати своїм диханням. Побачивши, що двері в комору ціла, поклала, закутаного в ковдру, одягненого в пальто сина. Нагріла окріп погодувала його. Ранок прийшли дівчата з МППО, допомогли вставити замість стекол фанеру і закріпити двері. …
В кінці березня 1942 р. стався зі мною такий випадок булочної на розі Некрасова і Маяковського продавщиця вирізала з карток талони на мене і на сина, зважила хліб, подала і раптом стояв позаду чоловік вихоплює у мене з рук і весь засовує собі в рот. Впав тут же в булочної на підлогу, давиться і їсть. Сам страшний, очі божевільні від голоду, якісь скляні. Жінки, що стояли в черзі, загомоніли, але допомогти нічим не змогли, так як самі були слабкі. Засмучена я прийшла додому.
Син дивиться на мене великими очима, бачить, що хліба немає, очі його наповнилися слізьми, але їсти не просить. Я йому нічого не сказала, схопила штани і побігла на ринок, в надії обміняти їх на хліб. Підходить до мене чоловік і запитує: «На що міняєш штани?» Я відповідаю: «На хліб» Він дає мені хліб, каже, що кілограм. Я радісна вхопила хліб, сунула його за пазуху. В цей момент підходить до нас патруль, забирає мене і чоловіка і веде в пікет.
Запитали, що я візьму назад: штани або хліб. Я відповіла: «Тільки хліб». Мені довесили хліба до кілограма і віддали. Побачивши у мене багато хліба, син дуже зрадів і сказав: «Ти, мамочко, розріж його на маленькі шматочки, і будемо їсти це помаленьку». Я так і зробила. Ми з ним поїли і лягли спати. Але спати не могли, «хліб не давав», подремлем хвилин 20-25 і прокидаємося. Син запитує: «Мамо, ти спиш?» — «Ні, синку». — «Давай з’їмо ще по шматочку». Так тривало до тих пір, поки не з’їли весь хліб. У березні ми пішли з сином до родичів.
З великими труднощами добралися до проспекту Села Смоленського, д. 14. Мені відразу кинулося в очі, що на столі лежать дві м’ясні котлети, але ніхто до них не торкається. Я здивовано питаю: «Звідки у вас котлети і чому ви не їсте?» Відповідають: «Сусіди на кухні мололи м’ясо і смажили котлети, вони і пригостили, ми не їмо їх тому, що дуже підозріло здалося, звідки у них м’ясо. А вчора у них померла кішка».
Вранці, коли ми збиралися йти додому, вийшов на кухню засмучений хлопчик, син сусідів, і каже: «Мама і тато померли. Коли бабуся померла, вони відрубували у неї м’ясо і робили котлети і їли їх, а я не їв. Я буду жити?» Ми його заспокоїли. Прийшовши додому, побачили у дворі жінку, одягнену по-блокадному — в ватянці і ватяних штанях, на голові — чорний шерстяний платок, на ногах валянки з калошами. В кожній руці вона тримала за великий булці.
Розмахуючи ними, вона говорила: «Жінки, я прийшла до вас із міста Пушкіна. Що ви тут голодуєте, ходімо зі мною в Пушкін. Я проведу вас туди. Там є всі продукти і навіть білі, ось такі, булки.» Вона підняла над головою обидві булки. Якась жінка сказала: «Так адже там німці.» Вона відповіли: «Німців боятися нічого. Місто їм не потрібен. Вони кажуть, що Ленінград буде міжнародним містом. Жінки, беріть своїх дітей і йдіть за мною. По дорозі захопимо всіх, хто не хоче більше голодувати». Спершу всі слухали її уважно, жадібними очима дивилися на білі булки.
Але коли кілька жінок і я кричали, що там німці, всі прокинулися: «Нікуди ми не підемо, німців в Ленінград не пустимо». Стали бити її кулаками і тим, що у них було в руках. У багатьох були глечики, видно, со6рались за водою. Тепер все це обрушилося на неї. Вийшла велика звалище, деякі падали, що не могли піднятися, але не здавалися, хапали її за ноги, намагалися її звалити. Хтось здогадався покликати міліцію. Прийшли і забрали її.
Пройшло багато часу. Мої діти виросли і навчилися, стали інженерами. З’явилися онуки і онучки. Одного разу влітку 1973 прийшов до мене старший син і каже: «Мамочко, я добре пам’ятаю, коли ми були маленькими, ти нам розповідала, як ти воювала на Неві.
Днями я з товаришами поїхав на двох катерах на Ладогу половити рибу. Раптово піднявся ураган. Налетів вітер, вихор. По Неві заходили такі хвилі, що вони перекочувалися через наші катери. Швидко насувалася темрява. Я ще ніколи не бачив такого. Нева була грізною, чорної, по ній граючись ходили гігантські хвилі.
Минуло не більше 10-15 хвилин. Хмара пронеслася на південний захід. Стало світлішати. Небо стало сірим, скоро розірвалося на шматки, які поспішали піти слідом за хмарою. Вже місцями проглядало сонечко. Я глянув на Неву, по ній ходили великі хвилі. Ця смуга була вся всіяна людськими кістками, черепами, іржавими автоматами. Недалеко від мене лежала каска,з неї дивився білий череп, перетягнутий ремінцем біля підборіддя.
У мене по тілу заходили мурашки, відчуваю, що на голові заворушилося волосся. Стало дуже страшно, не по собі. Я пішов у намет, покликав товаришів: «Подивіться, що робиться!» Вони, побачивши все, жахнулися. Я розповів їм про бої на Неві, все, що пам’ятав з твоїх розповідей».