Посвята мамі | Історичний документ

Мама вийшла з будівлі військкомату і сказала: «Ну, ось. Я призначена в госпіталь, начальником хірургічного відділення. Ти задоволена?»

Мама — начальник! Я була щаслива! Мені було 10 років.

Так почалася наша життя в ЕГ N 2015, дійсно наша, так як я провела з тобою, мамо, майже всю війну в госпіталі, де у бомбосховищі у нас була кімната.

Ось вже 50 років в шість годин вечора після війни я кладу там до вікна квіти. Тобі, мамо.

І сьогодні я можу згадувати про тих роках тільки через призму свого дитячого сприйняття. Ти, мамо, йдеш по широкому, сводчатому коридору другого поверху колишнього інституту Шляхетних дівчат.

Ти — маленька, тендітна мужня жінка. Тебе поважають і люблять поранені і персонал. «Золоті руки», — кажуть про тебе. Твої улюблені «дівчатка» — медичні сестри: старша сестра Дора Слепенюк, операційна сестра Таня Ємельянова, комсорг Катя Борисова, моя названа сестра Сіма Морсина, красуня Тося Мурік. «Иных уж нет, а ті — далеко…»

В госпіталі з приймання та обробки поранених організовані чотири чергові бригади. Одну з них ти очолюєш. Я, в своїй білій чоловічій сорочці (мала для халата), підперезаній бинтом, завжди поряд з тобою.

Чергові добу — конвеєр важкої, напруженої роботи — операції, перев’язки, гіпсування, уколи. Блиск інструментів. Під масками особи лікарів і сестер. Я — в сусідній прохідній кімнаті перематываю на машинці випрані бинти, нарізаю марлю, кручу тампони, складаю серветки, замочую гіпсові пов’язки.

Посвята мамі | Історичний документ

Перев’язочна. Красивий, майже хлопчик, поранений. Куля застрягла під шкірою чола. Ти пояснюєш мені: «Тут потрібна пластику, у нього все життя попереду».

Ти оперуєш. Маска, ефір — я даю наркоз — велике надходження поранених — не вистачає рук.

1943 рік. У філармонії, фортепіанний концерт Ніни Ємельянової. Крізь гуркіт розривів — музика, яка назавжди входить у моє життя. Спасибі, мамо.

У госпіталі радість. Головний хірург В. М. Білогородський нагороджений орденом Червоної зірки (наступну Червону зірку отримаєш ти, мама). Привітання у вузькому колі. Шеф-кухар ухитрився спекти справжній торт. Валентин Михайлович бере свій шматок і… віддає мені. І всі присутні його наслідують. У госпіталі я — єдина дитина — «дочка полку», як стали називати мене пізніше. І іграшки для мене роблять — залиті в блюдцях та мильницях гіпсом яскраві картинки — реліквії воєнних років.

Перев’язочна. Затемнення на вікнах. Чергує наша бригада. Відчиняються двері, в отворі — медсестра Сіма. Очі світяться: «прорвана Блокада!»

І був день, коли ти, мамо, стоїш поруч зі мною, і я ледь чутно вимовляю: «Служу Радянському Союзу», приймаючи з рук начальника госпіталю найдорожчу нагороду — медаль «За оборону Ленінграда».

1944 рік. Ти, мамо, вже головний хірург госпіталю, дійшла до Берліна. Там, на будівлі Рейхстагу, мама, є і твій підпис. А мені залишилася товста пачка твоїх щоденних фронтових листів, щоб знати і пам’ятати (Ольга Миколаївна Володимерова)

print
Сподобалася стаття? Поділитися з друзями:
Залишити відповідь