Ми сидимо на матрацах, розстелених навколо пышащей жаром «буржуйки». За стіною вежі важко крякають німецькі міни, з глухим металевим дзвоном лопаються склянки снарядів. «Інженер по будівництву» Саша Мартинов, людина гігантського статури, сміховинно розповідає, як він бився з німцями і румунами.
— Був один боєць у нас, але словами не розкажеш.
Маленький, хлюпкий такий. Ось Моторин пам’ятає його. Всі скаржився — слабкий здоров’ям, але як тільки штикова атака — звідки сила береться? Проріже німця багнетом і тіло через свою голову перекидає. Вже на що я сильний, але не скоро цій науці навчився, заздрив йому. Зглянувся він, навчив мене працювати багнетом — як встромляти так як підкидати, на яку руку упор робити. Пішло діло…
Ми подивилися в бік Моторіна. Він не спускав з Мартинова відданих очей. Григорій Орлов шепнув нам:
— Моторин Мартинову зобов’язаний життям. Мартинов його, Моторіна, з поля бою, тяжко пораненого, виніс на руках, як дитину. Взагалі, товаришу кореспондент, якщо вам сказати, так про одному Мартинова можна цілу героїчну книгу написати. Вже на що я сам не боягуз і знаю це, але Мартинова визнаю найпершим сміливцем. Заради справи, заради товариша у вогонь і воду, на вірну смерть піде. Попросіть Моторіна, нехай розповість епізод, як Мартинов партизанського розвідника рятував.
Ми звернулися до Motorinu, він підсів до нас, відкрив було рот, але нічого не сказав. Ми простежили за його поглядом і побачили Мартинова. Він похмуро хитав головою і погрожував Motorinu пальцем.
— Я Саша, тільки про розвідника розповім товаришам, — попросив Моторін.
— Подумаєш, який роман! Була справа й скінчилося, — відрізав Мартинов.
В розмову втрутився воєнком полку Смирнов. Він урезонив Мартинова, пояснив йому, що хороших справ не треба соромитися. Подвиг Мартинова заслуговує широкого розголосу. Саша знехотя погодився. Моторин розповів наступне:
«Одного разу вранці почався ураганний вогонь по кумполу. Думаємо, що це з німцями? Спостерігаємо. І раптом бачимо — біжить в нашу сторону людина. Німці, снайпери і автоматники, б’ють у нього з кулеметів і мінометів.
Людина впаде, то схоронится за каменем, то знову поповзе або зростання побіжить. По одязі бачимо: начебто наш чоловік, не німець. Потім дізналися, що це був зв’язковий партизанського загону. Ну, ось він уже зовсім близько від нас. Так, видно, погано місце знав — все норовить до краю скелі дістатися. Він думав, що там спуск. А там страшний обрив зі скелі в море.
І ось він послизнувся: вранці камінь від паморозі слизький. Бачимо, зірвався хлопець у море. Ну, що ж робити? На війні всяке трапляється. Не було йому, як кажуть, своєї зірки в цій справі. Обстріл німці припинили. Дивлюся, Саша Мартинов з вежі вилазить, повзе до обриву. Потім він сказав нам, що стогони чув, тому й поповз. Заглянув в обрив і бачить: лежить партизанський розвідник на уступі скелі в півметра завширшки, ось-ось зірветься в море. Від Мартинова до партизана метра два.
Мартинов кричить йому: «Приподымись, браток, і руку подай!» І сам по пояс перехилився через обрив, дотягується. Німці, звичайно, помітили цю картину, і як почали жахать! Камені від мін перетворюються в порошок. Пил, біла, кам’яна, хмарою стоїть. Але Мартинов товариша не залишив. Дещо як дотягнувся до його піднятої руки, але не зумів схопити, тільки пальцями про пальці зачепив і мало сам не зірвався в море. Другий раз спробував.
Партизан зібрав всі свої сили і теж підвівся назустріч рук Мартинова. Вдруге Сашко схопив-таки хлопця за руки і, як пушок, перекинув через себе. Партизан потім години дві без пам’яті був, забився, коли зі скелі впав. Ну, тут ми вискочили з вежі і обох був утягнутий. Ось і весь подвиг. Не довгий, зате героїчний…»