Рік 1941, початок червня. У 2-му Ленінградському медичному інституті йдуть іспити, останній призначений на 23 червня. Він відбувся, незважаючи на загальне сум’яття, пригніченість. Адже була і надія на те, що все це ненадовго.
Наш випуск виявився останнім перед війною, коли ще видавали нормальні державні дипломи. Далі вже було Просто «зауряд-лікарі», які доучувались після війни.
Дипломи вручали в головній будівлі лікарні ім. І. в. Мечникова, під звуки сколачиваемой наспіх дерев’яної платформи, підведеної до залізничній гілці. Будувалася платформа відразу за останнім павільйоном лікарні, яка переобладнували у великій евакогоспіталь.
З 1941 р. по 1944 р. я безперервно працювала в госпіталі N 97 МП У, в хірургічному відділенні. Добре пам’ятаю двох чудових наших наставників, прикомандированих з Інституту Швидкої допомоги — хірургів Федора Федоровича (прізвище не залишилася в пам’яті) та Валентину Фридриховну Козлову. Її ми, на жаль, незабаром втратили із-за якогось розпорядження зверху — вона була в 24 години звільнена і кудись вислана з причини «невдалого по батькові».
Пам’ятаю, як ми вже звикли до неї тодішні дівчата, проводжали її з Фінляндського вокзалу. Вона, начебто, була «детдомовкой».
Госпіталь наш розташовувався в колишньої музичної школи від Консерваторії. Поруч — Нова Голландія і Морський екіпаж, тобто місце дуже привабливе для бомбардувань і обстрілів. Взагалі ж наш район з причини близькості кількох заводів, бомбили часто і грунтовно. Тому наш госпіталь, природно, завжди був переповнений.
Навіть через більш ніж 50 років нестерпно писати про те, з яким страшним «матеріалом» довелося зіткнутися нам, недавнім випускницям.
Працювали день і ніч, голодні та змерзлі. Нам, щоправда, допомагав робочий пайок, ми отримували по 250 грамів хліба. Жили на казарменому положенні, хоча мій дім, вул. Декабристів, 60, був практично поруч. Взимку 1942 р. він майже повністю згорів від бомбардувань.
бомбардування (пряме попадання) будівлі Морського екіпажу: до нас надійшла маса тяжкопоранених, вмираючих молодих моряків, ми навіть не встигали доносити їх до операційної. Багато з них гинули тут же в приймальному спокої.
Госпіталь часто засипали запальними бомбами, а від сусідніх фугасних розривів вилітали шибки і осипався стелю. Надавати допомогу пораненим доводилося при ліхтарях.
У нашому госпіталі, крім хірургічного, було велике терапевтичне відділення, буквально забите вмираючими дистрофиками. Незліченна безліч трупів вивозили зазвичай вночі на великих вантажівках на Канонерскую вулицю в сарай, а потім в братські могили на Пискаревское кладовищі.
Дати смерті похованих людей позначали, звичайно, досить умовно. Терапевтичним відділенням завідувала Е. П. Гаганової, з якою нам потім довелося довгі роки працювати разом в Науково-дослідному інституті туберкульозу.
Пам’ятаю, як в один з морозних днів у шпиталі виникла пожежа. Важко уявити, що пережили ми всі, особливо поранені з ампутованими кінцівками і закляклими пов’язками, поки ми (весь персонал госпіталю) переносили їх хто як міг, Інститут П. Ф. Лесгафта, пустовавший в той період. Приміщення ніким і нічим не опалювалося, і багато хворі там загинули.
У момент пожежі загинула і наша колега, лікар-терапевт, яка побігла на четвертий поверх рятувати свою маму-дистрофіка, в результаті сама померла від задухи, а мати залишилася жива.
Протягом всієї блокади я працювала лише в одному закладі. Довелося пережити голод і смерть багатьох близьких і рідних в місті і на фронті. Мій чоловік воював під Ленінградом, а батько безпосередньо брав участь у будівництві Дороги життя.
Хочу закінчити цю соту частку своїх гірких спогадів словами, зверненими до тих, хто пережив блокаду нашого міста: «Адже ми ж з тобою ленінградці, ми знаємо, що значить війна» (Ірина Едмундовна Габер)