6 жовтня. Ранок сонячне, привітне, а я лежу і боюся поворухнути ногами. Одна нога, ліва, зовсім чужа. Роззувся, по всій нозі якась синява пішла. Так недовго і до гангрени. Всі радять йти до медчастини. Вирішено: треба йти. На всякий випадок цілуюся з Няшиным і Бажуковым, тисну руки іншим і через вікно вирушаю.
До залізниці метрів 200-300, подолав їх години за дві. Сяк-так добрався до залізниці, знайшов медпункт одного з наших полків. Оглянули мої рани, ліва нога санинструктору не сподобалася. Побрів тихо, спираючись на гвинтівку, до штабу батальйону. Довгою здалася дорога, хоча і довелося пройти всього два – три квартали. Нарешті ось і завод.
Пройшов колишню прохідну, дивлюся, стоїть підбитий німецький танк і валяються трупи фашистів. Ось так фокус, думаю, й сюди прорвався. Однак йду в заводську лабораторію, де в підвалі був штаб батальйону. Штаб на місці, тут і наша санчастину. Запитую про танк. Вчора, кажуть, 5 жовтня, півсотні німців прорвалося. Але начальник штабу С. Н. Бойко зумів організувати оборону. Танк підбили, половину знищили фашистів, інші поспішно втекли.
Начальник медсанчастини лейтенант Біленький оглянув ногу. Добряче вилаяв, що відразу після поранення не прийшов, знову зробив перев’язку, дав двох помічників і направив на переправу. Без особливих пригод дісталися до Волги. День, катерів поки немає. Народу на березі багато. В основному поранені. Спека. Сховатися ніде. Дивлюся, місце звільнилося: бетонне кільце колодязя. Хоч трохи, та тінь є. Ліг. Чекав години три. Приходить катер, всі поспішають до нього, а я після ходьби і відпочинку не можу піднятися, але все ж намагаюся. На моє щастя, повз проходив літній чоловік, санінструктор. Питає, чому я не йду на катер.
— Не можу, — кажу. — Не виходить.
Узяв він мене на спину і поніс на катер. Тільки зійшло, катер відчалив. Народу битком набито. Відійшли від берега метрів 100-150, як кругом катери почали рватися міни і снаряди. Тут недовго і до рибам відправитися. А після такої переробки, в якій тільки що побував, ще сильніше хочеться жити. І, незважаючи на спеку, купатися не маю ні найменшого бажання.
Або нам пощастило, або безстрашність і мистецтво команди допомогли, але благополучно дісталися до берега. Там, в кущах, нас вже чекають автомашини. Мій спаситель згріб мене в оберемок і закинув в кузов автомашини. Навантажили туди ще «неходячих», і машина рвонула повним ходом, так як обстріл тривав. Не встиг я подякувати санинструктора або хоча б дізнатися його прізвище. А шкода. Чи він живий? Він їхав на цей берег за медикаментами, а потім назад — у пекло, в Сталінград.
Мчимо. У машині стогони, крики, а шофер тисне на всю залізку. Він знає: зменшить швидкість, пожаліє нас і може разом з нами відправитися туди, звідки не повертаються. Проїхали кілометрів п’ять — і шофер повіз нас, як молоко возять. Тепер вже не лаємо його за лиху їзду, а дякуємо зумів проскочити, але ж не всім так пощастило: ззаду кілька стовпів диму — це горять машини.
Лежу біля дороги, намагаюся зупинити проходять машини. Не зупиняються. А мені все гірше. Виповзаю на середину дороги. Лежу, чекаю. Зупиняється полуторка. Підходить майор. Запитує, що зі мною, куди я. Він їде туди ж, в Ленінськ, за пальним, кузов машини сповнений бочок, місця немає. Піднімає мене на бочки. Їдемо. Я ледве тримаюся. Машину розгойдує. Майор ні-ні та з кабіни висовується, дивиться, не впав я. Їдемо ходко. Вітерець обдуває. Справа вже до вечора.
Добралися до Ленінськ. Машина підкотила прямо до шпиталю. Майор зняв мене з бочок і на руках відніс прямо до операційної. Викликав лікаря. Вийшов старий: маленький, в окулярах, рукави халата в крові. Вид втомлений. Мабуть, чимало нашого брата обробив. Знімає мої пов’язки. Оглядає. Рани на грудях і на правій нозі особливого враження на доктора не справили. «Заросте,— каже, — днів через двадцять, а от ліву ногу треба відрізати».
— Що ви, — кажу, — доктор, мені тільки що дев’ятнадцять років стукнуло, як же без ноги.
Оглянув він ще раз, обмацав.
— Спробуємо, — каже. — Відрізати ніколи не пізно.
Дає мені склянку спирту. В голові все кругом пішло: не їв цілий день, втомився, та й спирту в житті ні разу не пробував. Лікар зробив якісь уколи. Після кожного з них по голові як хто вдаряє молотком. Каже сестрам :
— Тримайте його.
Я противлюсь:
— Не треба, я не жінка — витримаю.
Завів він мені у рану інструмент — не знаю, як його звуть, схожий на ложку з зубами, як у рашпіля, — і давай мені кістка шкребти. Біль пекельна. Хміль одразу вибило. Терпіння немає. А все ж стримався. Лежу, а з самого піт ллє. Поглядаю, щоб хірург між справою не відкусив мені ногу. Все обійшлося.
— Залишаю, — каже, — тебе тут на три дні. Якщо за цей час гангрени не буде, відправлю далі, а якщо буде…
Він розвів руками, і мене винесли.
Армійський шпиталь був розташований в колишньому дерев’яному клубі, операційна на сцені, а в залі нари. І багато, багато нашого брата.
Минуло три дні. Принесли мене до мого спасителя на огляд, оглянув він, свиснув, як хлопчисько.
— Молодець, — каже, — танцювати будеш, а зараз відправлю тебе в Саратов, щаслива твоя планида.
На ногу наклали гіпс. Зробили «чобіт» до самого коліна. Ввечері на машині відвезли на станцію і — вагон.
Склад довгий. І кожен вагон повний. Їдемо тим же шляхом, що в Сталінград їхали, тільки в зворотному напрямку. Майже на всьому протязі дороги валяються розбиті вагони. Мабуть, за останні дні німці особливу увагу приділяють цій дорозі. Станцій взагалі немає. Всі знищені. Їдемо повільно, весь час зупинки, іноді навіть повертаємося — попереду бомблять. Не забувають і нас, кожен день кілька нальотів. Багато ходячі покинули склад, пішки подалися в Саратов. А ми позбавлені такої можливості. Загалом, їхали довго, більше десяти днів. А продуктів і води було на три дні. Розтягуємо залишки сухарів. Воду беремо з паровоза. Іншої немає. Хоч і неприємна, а з сіллю пити можна. І ще біда: здолали комахи. На передовій їх не було, а тут розлучилися. Забралися під гіпс і не дають ніякого спокою. Цілодобово стукаю палицею по гіпсу. Поки стукаю, начебто не так турбують.
Попереду нас то і справа шлях ремонтують. А нам щастить: незважаючи на постійні нальоти, убитих небагато.
В Саратов приїхали ввечері, нас вже чекають санітарні машини. Швидко розвезли по шпиталях. Потрапив я в госпіталь № 1307, розташований він у школі на гірці, що недалеко від мосту через Волгу. Після Сталінграда госпіталь раєм здався. Годують добре, лікують. Спочатку цілодобово спав. Відіспався. Спочатку лежачим числився, все в палату носили, потім видали милиці, і став я підлозі ходячим. Найголовніше — самостійно до туалету доходжу, а через місяць і до їдальні став добиратися.
На грудях і в паху зажило, а ліва нога підводить: тільки почне рану затягувати, як знову нагноєння, ногу роздує, як колода, знову чистка, і так шість разів. Нервувати почав, з лікарями лаятися. А їх, може бути, не лаяти, а дякувати треба.
Одного разу затягло рану і мене виписують. А так як я ходок поганий, то виписали в батальйон видужуючих. Прибув туди — і знову рану розірвало. Знову лежу, знову лікують. Пройшло ще більше місяця. Почав, кульгаючи, ходити без милиці, з палицею. Приїжджають покупці, як ми тоді звали представників частин, шкіл та училищ.
Вирішив і я проситися на виписку. Як-то раз викликають на комісію. Палицю залишив. Йду мало не стройовим. Боляче, а посміхаюся: ніби все в порядку. Виписали. Направили під Москву в школу інструкторів снайперської справи.
Що ж, будемо опановувати новою спеціальністю. Поки півроку навчають, нога поправиться, а там знову фашистів бити.