До кінця 1944 року плани фашистського командування захопити СРСР розвіялися, як дим. Тепер усі помисли гітлерівців були спрямовані на те, щоб зберегти за собою поневолені країни Східної Європи. Радянські війська не могли обмежитися вигнанням ворога з території своєї країни, треба було розгромити фашизм до кінця, дістатися до його гнізда — Берліна і звільнити народи Європи.
Червона Армія, день від дня нарощуючи потужність ударів, до кінця 1944 року вигнала ворога з території Батьківщини, війна перемістилася за межі країни.
На півночі Червона Армія визволила від гітлерівців частина Норвегії. В центрі Європи, переваливши через Карпати, вона повністю очистила від фашистів Румунію, Болгарію, вигнала їх з більшої частини Угорщини, і почала бої за визволення Чехословаччини. Одночасно Червона Армія зав’язала бої у Східній Пруссії.
Фашистське командування робило все можливе, щоб відстояти Східну Пруссію, яка здавна була чудовим плацдармом для завойовницьких походів на схід і кузнею керівних військових кадрів. Природно, що гітлерівці прагнули залишити відкритим цей коридор. Крім того, Східна Пруссія була пов’язана мережею залізниць, шосейних і водних шляхів з Берліном. Нарешті, вона була морськими воротами Німеччини, тут розташовувалися найбільші порти, які пов’язували її з зарубіжними державами.
У систему оборони Східної Пруссії і Північної Польщі входило шість укріплених районів, тринадцять старовинних фортець, у тому числі Млава, Пілау і Кенігсберг. Крім того, у Східній Пруссії було кілька сильно укріплених смуг і великих вузлів оборони, насичених довгостроковими спорудами. Коротше кажучи, глибина оборони залізобетонного пояса досягала 150— 200 кілометрів.
Фашистське командування вимагало від своїх військ у що б то не стало утримати Східну Пруссію. Особливо наполягали на цьому такі видатні діячі Третього рейху, як Герінг, Кох, Вейс, Гудеріан і інші, які мали там немаленькі володіння.
Було ясно, що гітлерівці будуть битися тут за кожну п’ядь землі. Голим «ура» їх не візьмеш, успіх може прийти лише в результаті продуманої та грунтовної підготовки.
Незабаром вся сорок восьма армія, в тому числі і 53-й корпус, в який входила наша дивізія, у своїй оборонної смузі розгорнула підготовку до майбутньої наступальної операції. В один з листопадових днів Військова рада армії провів нараду командирів корпусів, дивізій та їх заступників. На нараді були підведені підсумки бойових дій влітку і восени 1944 року. І нам було дуже приємно почути слова схвалення на адресу 53-го корпусу і в тому числі нашої дивізії. Само собою зрозуміло, не обійшлося і без критики. Всі зауваження ми, що називається, намотували на вус. Нарада уточнило завдання, які стояли перед армією.
Повернувшись у свою дивізію, ми засукавши рукава, взялися за роботу, але нас знову викликали в штаб армії.
За довгим столом сидять командарм Романенко, члени Військової ради і якийсь незнайомий генерал-лейтенант. «Що б це могло означати?» — подумав я, оглядаючи присутніх. В цей час член Військової ради Микола Олександрович Істомін попросив дозволу відкрити цю трохи незвичну зустріч командного складу армії і надав слово командарму Прокофию Логиновичу Романенко.
— Товариші генерали і офіцери! — почав генерал. — За наказом я переведений на іншу роботу. Причина сьогоднішньої нашої зустрічі — прощання з вами, з ким я рука в руку провів важкі роки війни.
Потім Прокопій Логинович сказав, що він призначений командувачем Сибірським військовим округом. Треба думати, що бойовому генералу нелегко було покидати фронт, коли вже виразно вимальовувався день перемоги, і відправлятися в тил. Однак командарм нічим не виказав своїх почуттів.
Замість П. Л. Романенко командувачем армією був призначений генерал-лейтенант Микола Іванович Гусєв.