До варварської практиці минулого ставився широко поширений військовий звичай не брати полонених, «не давати їм пардону». Цей звичай полягав у знищенні не тільки взятого в полон противника, але також часто і цивільного населення, яка не бере участі у військових діях. Б’ються військам вселяли, що в разі перемоги слід вбивати всіх або ж певні категорії переможених.
Здавалося б, що цьому варварству назавжди покладено край, коли значна більшість держав добровільно взяли на себе зобов’язання, сформульовані у багатосторонніх міжнародних угодах. Так, ст. ХХШ, пункт «г», Гаазької конвенції 1899 року (а одно ідентичне припис Гаазької конвенції 1907 року) говорить: «Крім обмежень, встановлених особливими угодами, забороняється… оголошувати, що нікому не буде дано пощади».
У період війни 1939-1945 років вермахт зробив безпрецедентні злочини проти військовополонених. Злочини були скоєні за наказами командування і у відповідності з вказівками керівників третього рейху. Накази стосувалися в першу чергу масового винищення політпрацівників Червоної Армії, членів Комуністичної партії Радянського Союзу радянських офіцерів і солдатів, військовослужбовців-євреїв, важкохворих та інвалідів Червоної Армії і т. д. Накази німецько-фашистського командування були не тільки злочином проти людяності, але й грубим нехтуванням норм міжнародного права. Характерно, що командування вермахту ретельно уникало відкрито заявляти про те, що певні категорії військовополонених (в першу чергу радянських) не можуть розраховувати на те, що їм буде дана помилування або «дарована життя» у випадку взяття у полон.
Гітлерівське командування взагалі намагався не допустити розголосу виданих ним наказів, що стосуються вбивства політпрацівників Червоної Армії, комуністів, військовослужбовців-євреїв, важкохворих та інвалідів Червоної Армії, а також італійських офіцерів, які восени 1943 року відмовилися роззброїтися на вимогу гітлерівців. Не були розголошені і накази про розправи у випадках масових втеч військовополонених (наприклад, знищення польських офіцерів у Десселе), про передачу намагалися вчинити втечу військовополонених в табір знищення Маутхаузен («акція «Кугель») і т. д. Єдиним винятком в даному випадку була недвозначна загроза, про яку ОКВ повідомило по радіо всьому світу 7 жовтня 1942 року, що попереджає про знищення командос. Всі ж інші заздалегідь заплановані заходи по ліквідації» певних категорій військовополонених були оточені суворою таємницею. Проте вона не завжди послідовно дотримувалася, особливо коли стикалися різні точки зору щодо доцільності зазначених заходів, — скажімо, бажання домогтися страхітливого ефекту і страх перед відповідальністю за явне порушення норм міжнародного права.
Крім цих здійснюються в широких масштабах злочинів, деякі військові частини Німеччини та її союзників у певних випадках «не брали в полон» і за усним наказом своїх командирів.
Німецький військовополонений Ганс Дереві, який перебував в СРСР, повідомив, що генерал Модель, командир 3-ї танкової дивізії, а також генерал-майор Нерінг, командир 18-ї танкової дивізії, напередодні нападу гітлерівської Німеччини на Радянський Союз наказали своїм військам не брати полонених.
Командир 3-ї роти 49-го окремого батальйону автоматників Кніп і його підлеглий командир 2-го взводу унтер-офіцер Віхман у серпні 1944 року на Західному фронті в районі Бре-Лю (Франція) віддали наказ не брати полонених і розстрілювати їх. Після війни британський військовий суд засудив обох до трьох років в’язниці!
На основі цих донесень і рапортів складалися зведені звіти або звіти більш великих військових з’єднанні: наприклад, корпус доносить про загальну кількість полонених, розстріляних у всіх дивізіях, що входять до його складу; начальник тилу армії — про всіх військовополонених, знищених таємної польової поліції в районі цієї армії; полки дивізії або охорони — про страти в дулагах або на збірних пунктах військовополонених, і т. д. Кожна військова частина, що знаходиться в зоні бойових дій, або у тиловому районі, являє щомісячні донесення з питання про полонених, що містять такі дані, як загальна чисельність полонених в даному місці, «прихід — витрата» їх, число працюючих, які вчинили втечу, переданих СД, померлих і розстріляних.
Характерна деталь: розстріляних радянських військовополонених включали в одну загальну рубрику з померлими, під єдиним найменуванням «розстріляно, померло»! Ясно, що при таких даних важко встановити, скільки саме жертв припадає на кожну окрему категорію з цих двох. Оскільки всі ці донесення були строго секретними, важко встановити і мотиви такого поєднання рубрик: чи то справа тут йшло про «технічне спрощення» рапорту (одна рубрика— мертві полонені), те, що здається більш правдоподібним, мова йде про маскування величезного числа людей, убитих безпосередньо після взяття в полон. До речі, колосальне число військовополонених, які померли в 1941-1942 роках, за своєю страшною виразності ні в чому не поступається числу розстріляних.
У зазначену рубрику не включалися полонені, истребляемые в рамках кампанії з ліквідації «небажаних елементів. Цих людей, як ми вважаємо, включали в рубрику: «Передані СД».