У середині квітня в Ивенецко-Налибокскую пущу прибула група керівних партійних працівників на чолі з секретарем Барановицького підпільного обкому партії Василем Юхимовичем Чернишовим. Вони перетнули лінію фронту на планерах, приземлилися на Бегомльском аеродромі, а звідти — лісами до нас. Прийшли в розташування бригади імені В. П. Чкалова під вечір, зарослі, втомлені після далекої дороги. Всі, хто в цей час перебував на базі, обступили їх, допомогли звільнитися від важких речових мішків. Серед прибулих я побачив свого товариша по інституту Григорія Старовойтенко.
— Гриша! Яким вітром занесло тебе в пущу?
— Як бачиш, поміняв перо на автомат, — показав він на зброю. — Але і перо не здав на склад — затверджений редактором барановицькій обласної підпільної газети.
Я невимовно зрадів цій зустрічі. Ще б: зустріти в пущі однокашника-кижевца! До того ж Гриша привіз з собою друкарську господарство.
Налибокские партизани пригощали посланців Великої землі всім, чим могли. У декого у флягах знайшовся і «бакштансю першачок». Розпитувань не було кінця. Як живуть, працюють, борються радянські люди? Як Москва — не постраждала від бомбардувань, про яких фашисти сурмили в своїх газетах? Нас цікавило буквально все. Бесіди біля вогнищ затягнулися далеко за північ. Всі були збуджені. Наші товариші — тим, що після тривалого переходу з чималими пригодами добралися, нарешті, до пущі, ми — почутими від них новинами.
Чернишов виявився людиною простою, товариським. Він був рослий, широкоплечий. Силу його я відчув при першому рукостисканні. Як і всі люди такого складу, він був спокійний, неквапливий. Велике мужнє обличчя виражало велику силу духу. Погляд твердий, навіть суворий, але коли Чернишов посміхався, — лукаві іскорки спалахували в очах, і вони ставали дивно молодими, живими і веселими.
Назавтра Чернишов з групою командирів і комісарів відправився підшукати в пущі місце для аеродрому. Підходящу площадку знайшли біля села Печище.
І відразу закипіла робота. Партизани викорчовували кущі, зрізані бугри. Був призначений начальник аеродрому, в його розпорядження виділили взвод бійців. На всіх навколишніх дорогах велося патрулювання. Навколо аеродрому виставили пости, засідки, секрети.
— Вночі будемо палити багаття, літак доставить вантаж.
Це були для нас воістину хвилюючі хвилини. Як тільки темрява огорнула пущу, нічне небо злетіли мови багать, висвітлюючи напружені, схвильовані обличчя присутніх людей. Затамувавши подих, ми вслухувались в кожен звук, найменший нічний шерех. Опівночі пролунав рівний гул літака, і над майданчиком повисли мерехтливі куполи парашутів. У скинутих тюках виявилися автомати, боєприпаси, вибухівка, медикаменти. Чи варто говорити, скільки було радості: нарешті-то ми пов’язані з Великою землею!