Льоня Кузубов юний розвідник був відправлений у місто Калинковичі для виконання небезпечного завдання. Його завданням був збір відомостей про чисельність німців, блокпостах і вогневих можливостей ворога. Завдання вирішував він творчо, переодягнувся в жіноче плаття і відправився в місто, водночас запам’ятовуючи все що бачив. У багатьох будиночків стояли криті коричневим брезентом автомашини, димилися похідні кухні, біля яких товпилося кілька німців. Але ось за одним будинком я побачив танк, прикритий гілками сосни, за ним — другий, третій.
Йти далі було небезпечно. Відразу повернути — теж не можна. Рішення було одно — звернути в сторону і сховатися за будинками, дочекавшись в якійсь канаві настання темряви. Тільки хотів звернути за ріг будинку, як раптом до вух долетів голос:
— Куди йдеш? — і переді мною, наче гриб, виникла людина.
— Йду додому, до мами, дрова ось несу, — струсивши полінами, відповів я.
— Хороші дрова, сухі, багато тепла. Де мамка?
— Там, — кивнув я головою в сторону вулиці.
— Ми дамо тобі більше дров.
— Мені вистачить і цих.
Поки він роздивлявся мої лахміття, підійшов ще один вартовий. Вони про щось порадилися, і той, другий, швидко попрямував в сусідній будинок. Через кілька хвилин він волочив по землі спинку старого дивана.
— Хороші дрова, — засміявся перший фріц.
В цей час другий присів навпочіпки і прив’язав кінець вірьовки за спинку дивана. Потім він підвівся, зробив петлю з іншого кінця мотузки і, ступнувши, накинув петлю мені на шию. Затягнув тугіше вузол.
— Бігом до мамки! — скомандував він. — Ні бігом — ми будемо стріляти! Пух, пух! — гримнув він, прищелкнув смачно мовою, і поплескав по кобури пістолета.
Я рвонувся з місця і, зробивши два-три кроки вперед, впав на землю, впустивши з рук свої чурбаки. Мотузка боляче стиснула шию, давило горло. А поруч чувся веселий сміх німців. Але ось один з них нахилився, і перед моїми очима постало руде, заросле щетиною обличчя, що нагадує чортика, якого мені доводилося бачити в дитячих книжках. «Ну от і все, — промайнуло в голові, прямо в петлю риса». Гітлерівець швидко і грубо схопив мене за плечі, підняв і поставив на ноги.
— Бігом до мамки! Не бігом — ми стріляти!
Я просунув пальці рук через петлю і під схвальний регіт німців поволік спинку дивана. Важкою, дуже важкою здавалась мені ця робота. І хоча мотузка була товстою і вся вага припадала на просунутые через петлю пальці рук, шиї було боляче.
По обличчю струменів піт. На якусь мить у пам’яті промайнули картини минулих боїв. Солдати йдуть у наступ з криками «ура!», б’ють оглушливо гармати, рвуться снаряди, але ось один солдат як підкошений падає ниць на землю, біля нього утворилася калюжа крові, але він піднімається, ще не відчуваючи болю і не відчуваючи прикоснувшегося до нього вогняного металу.
У солдата вже немає однієї ноги, він спирається рукою об землю, а другою рукою кидає гранату в броньоване чудовисько зі свастикою. Лунає оглушливий вибух, і танк спалахує полум’ям, а солдат, розпластавши руки, мов обіймаючи землю, здригається в конвульсіях, впавши обличчям до ворога.
«Я повинен тягнути цю ненависну мені спинку дивана, повинен», — подумки кажу про себе. Ось уже минув один будинок, потім другий, третій. Йти стає все важче. Який нескінченної здається вулиця і як далеко будинок від будинку!
Дихати стає все важче. Але падати не можна. Треба витримати! Треба кріпитися, побороти втому. Адже мене чекає командир, розвідники. Вони сподіваються, що цієї ночі я повернуся з розвідданими.
У чотирнадцять років ще не думаєш, що життя може обірватися зразу, несподівано, миттю. Ні, ні, я мушу жити! І ось якась внутрішня сила наповнює душу. Іще, ще трохи, крок, півкроку, і віриться, що я витримаю, а значить, буду довго-довго ще жити!
Попереду ще будинок, він здається великим-великим і далеким. Зусилля, ще один крок, ривок, і ось він, нарешті, цегляний сірий будинок. А петля все сильніше і сильніше стискає горло. Піт струмками біжить по щоках, котиться і потрапляє на куточки губ, відчувається неприємний смак солонуватий.
Зупиняюся. Полегшено зітхаю. Пробую зняти петлю. Петля ніяк не знімається. Я намагаюся намацати вузол. Пробую розв’язати чортову петлю, але марно. Петля затягнулася наглухо. І раптом свідомість підказує зовсім простий вихід з положення. Треба відв’язати другий кінець мотузки від спинки дивана. Ну ось і все.
Думки працюють швидко. Куди тепер? Стукаю в двері будиночка. Тиша. Ні звуку. Кидаюся до наступного, знову стукаю, молоч кулаками в двері. Навалюються що є сили плечем на дерев’яну двері. Переступивши через поріг, падаю на підлогу.
— Хто там? — чую я стривожений голос, а потім бачу стареньку жінку, злякано уставившуюся на мене.
— Доню моя, що з тобою? Стась, мерщій іди сюди!
— Що, мамо? — запитав хлопчик, пройшовши обстеження у з кімнати і поддергивая штани.
— Скоріше розв’яжи мотузку, — сказала жінка.
Хлопчик присів навпочіпки, вчепився зубами в тривалий вузол, потягнув до себе.
— Все, — сказав він, піднімаючись і помахуючи кінцем мотузки.
У будиночку я пробув півтора години. Господиня пригостила мене картоплею, напоїла чаєм. А коли після їжі я попросив у неї позичити мені які-небудь завалящие штани, вона здивувалася і несподівано насторожилася, мабуть, подумала, чи не підступ тут якою криється.
Але я пояснив їй, що мені необхідно цієї ж ночі встигнути додому, і назвав одну з сіл. Повірила вона чи ні? — не знаю. Тільки вона відійшла в куток кімнати і довго перебирала ганчір’я. Нарешті знайшла потрібне. Підійшла до мене і простягла штани.
— Кращих нема, — сумно промовила вона. — Все поизносил хлопець.
— Нічого, зійдуть, тітка.
Скинувши дівчачі сукні, я переодягнувся. Повернувся в кімнату.
— Залишайся з нами, — сумно промовила жінка.
— Спасибі вам, але мене чекають вдома.
Вийшов я хлопчиськом, в заплатанных в декількох місцях штанях. Господиня сунула мені в руки стареньку кепчонку, яку я тут же накинув на свою давно не стрижену шевелюру.
— Щасливо тобі дістатися до будинку, — повчала жінка.
— Спасибі, — відповів я і додав: — А штани я вам поверну.
— Бог з ними, — жінка махнула рукою і раптом, зупинивши мене, сказала: — Почекай, дайк я спочатку подивлюся на вулицю.
Вона прочинила двері, подивилася по сторонах.
— Кажись, поблизу немає нікого. — Промовила тихо.
Виринувши з дверей будинку, я швидко закрокував по вулиці, потім повернув ліворуч, побачив якусь яму і сховався в ній. Треба було дочекатися настання темряви для переходу лінії фронту.
Години дві я провів у цій ямі. Час тягнувся повільно. Лежати було незручно. Коли стало темно, я вибрався із свого укриття. Крадькома, задвірками, обходячи чорніючі попереду силуети часових, пробирався до своїх.
Зворотний шлях був теж небезпечним. Справа в тому, що я пішов набагато правіше, а мені треба було повертатися прямо, як того вимагала інструкція і де мене мав зустріти один з розвідників. Але повертатися тепер за обумовленим маршрутом — значить напоротися на німців. І тут вже, на передовій лінії німецької оборони, якщо б мене злапали, мені б довелося набагато важче.
Не дуже-то легко пробиратися через лінію фронту одному. Правда, страху не відчуваю, але все ж хвилююся. Мені згадалося, як я ходив у тил ворога під Курськом і Бєлгородом. Але там я відмінно знав місцевість. Адже це були мої рідні краї, де я народився і ріс. А тут, хоч і вивчав два дні карту, міг і помилитися, а помилка могла коштувати життя.
То справа, То зліва в темряві звиваються різнокольорові ракети. Я швидко припадаю до землі, чекаю, коли вони згаснуть. Як тільки ракети згасають, встаю і роблю короткі перебіжки.
Але ось попереду показався чорний горбок. Я ліг на землю. Причаївся. Праворуч, не так далеко, пролунали два постріли. І знову тихо. Я проповз по-пластунськи кілька метрів. Вдивляюся. Горбок виявляється бліндажем.
Тільки відповз кілька метрів від бліндажа, як почув німецьку мову, і тут же в повітря злетіла зелена ракета. Я притиснувся до землі, завмер. На цей раз, замість того, щоб зробити більшу перебіжку, я поповз. Ледь тільки ракета погасла, як слідом за нею в повітря злетіла нова. Я знову причаївся.
Зазвичай німці пускають одну ракету і вдивляються в місцевість, чи немає поблизу небезпеки. Після спалаху ракети, як правило, робиться ще темніше, і в таких випадках розвідники роблять короткі перебіжки. А тут німці випустили дві ракети. Ця хитрість ворога давно вже розгадано. І я знав про це не тільки від розвідників, але переконувався на власному досвіді. Якесь сьоме чуття підказало мені: треба перечекати.
Минуло хвилин п’ять. Було тихо. Але фронтова тиша оманлива і підступна. Кілька метрів я знову проліз. Прислухався. А потім встав і обережно рушив далі.
Десь далеко ухнула дальнебойка. В ту ж хвилину з виттям пронісся снаряд, всівшись недалеко від бліндажа, з якого тільки що фашисти пускали ракети. В темряві снаряд гулко розірвався, і знову все стихло. «От би трохи правей — якраз би влучив у бліндаж», — подумав я. З лівого боку у повітря злетіла трассирующая стрічка куль. Почувся скрекіт кулемета. «Значить, наші зовсім близько». Але як би не напоротися на своїх, а то, чого доброго, пріхлопнут, як муху.
Зробивши кілька коротких перебіжок, пригинаючись, я пішов кроком, часто зупиняючись, прислухаючись.
— Стій, хто йде? — почув я приглушений, немов виходить з-під землі, голос.
— Свій, — тихо озвався я.
— Пароль?
— Не знаю.
— Не рухатися, а то стрілятиму.
— Будеш відповідати, — огризнувся я.
З темряви виринула величезна фігура у плащ-наметі, з автоматом на грудях. Фігура ця швидко і вправно обмацала мої кишені, потім скомандувала:
— Іди вперед.
Я не опирався, знав, що боєць доставить мене до свого командира, а там я скажу, куди слід зателефонувати.
В землянці, куди мене привів солдатів, тьмяно мерехтіла трофейна каганець. Кілька чоловік лежали на грубо збитих з соснових колод нарах і, мабуть, спали. Один тільки сухорлявий старший сержант мовчки сидів на ящику з-під снарядів і, мружачись, вчитувався в клаптик паперу, напевно, лист із дому. Коли ми увійшли в землянку, сержант обернувся і подивився в нашу сторону.
— Товаришу старший сержант, — почав мій конвоїр, — ось шпінгалет якийсь з тієї сторони йшов.
— Та ну? — здивовано буркнув старший сержант і швидко встав, склав папірець, засунув її в нагрудну кишеню гімнастерки, поправив ремінь, суворо запитав:
— Хто такий? Звідки?
Минула година, і все прояснилося. І ось я вже серед своїх розвідників. Всі відомості, які роздобув про противника, я виклав на папері і передав начальнику розвідки.
— А все-таки довелося змінити? — запитав начальник розвідки, переглядаючи мої донесення.
— Так, — відповів я і докладно розповів про те, що трапилося зі мною в Калинковичах.
— Але в донесенні ти про це нічого не згадав.
— Це до справи не відноситься, а от штани ці я обіцяв повернути.
— Штани новенькі видамо твоєму знайомому, — весело відповів підполковник Кошурников. — А зараз негайно відпочивати.
Заснув я швидко. Скільки годин я проспав, не знаю. Прокинувся я під гуркіт гарматних розкатів. Начальник розвідки і двоє наших розвідників стояли біля дверей землянки.
— Ну, як поспав? — запитав мене розвідник, побачивши, що я розплющив очі.
— Чудово, — відповів я.
— Швидше одягайся і миттю в машину, — скомандував Кошурников, присуваючи мені валізу з обмундируванням.
Я швидко переодягнувся і вийшов слідом за ними. Поруч з нашою землянкою стояв «віліс». Кошурников і двоє розвідників сиділи вже в машині. Я простягнув свою валізку розвіднику Окуневу, забрався на заднє сидіння і не встиг сісти, як машина рвонулася з місця.
— Там для твого знайомого подарунок, — промовив підполковник Кошурников, обертаючись і кивком голови вказуючи на згорток, що лежав на задньому сидінні біля мене. Нові штани і гімнастерка, — пояснив він.
Шофер наш обганяв машини з солдатами, тягачі з важкими знаряддями і яка втекла по узбіччю дороги піхоту. А незабаром ми в’їхали в Калинковичі. В місті ще йшла перестрілка. Дороги були заповнені нашими військами.
— У обгін, обгін! — підбадьорював Кошурников шофера.
Легкий і верткий «вілліс», як пробка на хвилях, лавірував серед маси солдатів і бойової техніки.
— Стій! — закричав я, побачивши кінотеатр. Тут поруч живе Стасик.
Підполковник поклав руку на плече шофера, і машина зупинилася. Я схопив згорток, вискочив і побіг до знайомого будиночка, ступив через поріг, закричав:
— Стасику, ти живий?
— А куди ж я дінусь, — відгукнувся хлоп’ячий голос з кімнати.
— Здрастуй, Стасик, ось тобі штани нові і гімнастерка, — простягнув я йому згорток.
— Так ти хлопчисько? От здорово!!!
Ми обнялися.
— А що ж ти не відкрився мені? — запитав Стасик.
— Не можна було, друг.
— А-а… розумію, ти, напевно, розвідник?! Мамо, іди швидше сюди!
Так мені довелося зустрітися зі Стасиком і його матір’ю.
А за взяття міста нашої дивізії було присвоєно найменування «Калинковичская». Попереду ще чекали бої. І двісті п’ятдесят третя стрілецька Калинковичская дивізія продовжувала переслідувати і громити ворога.