Під прицілом | Історичний документ

Моє нове службове становище змушувало довше затримуватися в управлінні ППО. Цього вимагали умови — керівництво роботою головного поста, складання щоденних разведсводок про дії авіації противника і наших засобів ППО і подання їх і штаб фронту, підготовка різних документів по взаємодії, розробка радіоданих і т. д. Приблизно в цей час в мої руки потрапив один цікавий альбом зі збитого Ю-52, впав на нашу територію. У ньому давалися силуети всіх наших літаків у різних ракурсах, наводилися докладні тактико-технічні дані. В цьому ж альбомі були силуети і німецьких літаків, але тільки основних типів і без тактико-технічних даних. Наші спостережні пости відчували гостру потребу в таких альбомах. З дозволу штабу фронту нам вдалося перезняти багато відсутні в наших альбомах силуети і розіслати їх у роти і батальйони ВНЕСЕННЯ і дивізіони. Тоді ж у мене виникла думка видати масовим тиражем кишенькового формату «Пам’ятку розвіднику зенітної артилерії по впізнанню літаків». А поки ж вирішили опублікувати силуети літаків в газеті. Керований мною 2-й відділ управління ППО підготував необхідні матеріали.

На всій четвертій, останній сторінці газети «За Батьківщину!» Північно-Західного фронту за 25 червня 1942 року великим шрифтом було надруковано заголовок «Безпомилково впізнавати ворожі літаки». Під ними намальовані всі основні силуети німецьких літаків в чотирьох різних ракурсах.

На такій широкій публікації наполіг генерал Карлін.

А через кілька днів мені довелося летіти з секретним пакетом зі штабу 1-ї ударної армії. Черговий по штабу армії, розгорнувши карту, показав маршрут польоту і двічі попередив, що летіти безпосередньо, тобто через Димінського котел, категорично заборонено: там багато ворожої зенітної артилерії. Машина швидко доставила мене на аеродром.

Природа є природа. І навіть під час війни були білі ночі і співали солов’ї. Поки я йшов на КП аеродрому, крім своєї волі кілька разів зупинявся, щоб послухати спів птахів. Як хороше життя на землі! Якби не війна!

Помічник чергового по аеродрому проводив мене до літака У-2, біля якого стояв льотчик.

— Командир літака У-2 старший лейтенант Васильєв до вильоту готовий! — доповів він.

Потім, коли ми обмінялися рукостисканнями, запитав:

— Ви, товаришу майор, фашистські літаки в повітрі можете розрізнити?

— Можу, звичайно.

— Дуже добре! Тоді слухайте мене уважно. Ви будете сидіти ззаду мене. Якщо побачите німецькі літаки над головою, лясніть мене по голові, якщо праворуч — по правому плечу, якщо зліва — по лівому.

— Добре! — відповів я і запитав, що він буде робити, побачивши літаки.

— Я літав на бомбардувальнику. Був збитий, вистрибнув на парашуті з перебитою ногою і ось тепер списаний на У-2. Другий раз бути збитим не хочу, та й парашутів на У-2. По всьому видно, що день буде льотний. Ще до сходу сонця стерв’ятники сховаються в повітря. Швидко в літак, полетимо! Нам треба до їх появи «потопати» за Селігер.

… Летимо близько 20 хвилин. Все тихо. Ось-ось має вийти сонце. Воно поза війни. Яскраво світить не лише нашим військам, але, на жаль, і нашим ворогам. Яскраві промені, як промені прожектора, висвітлили наш маленький У-2.

І раптом чую, що до легкого тарахтящему звуку нашого мотора починає підлаштовуватися абсолютно своєрідний, натужно гуде звук літаків «Хейнкель-111».

Оглядаюся назад і бачу, що прямо в зеніті по нашому курсу летять 9 літаків Хе-111 під прикриттям трьох «мессершміттів».

Я вже зовсім було зібрався грюкнути по голові льотчика Васильєва, як раптом, згадавши про наземної обстановці і про тактику дій Хе-111, вирішив почекати. Коли «хейнкелі» йшли на схід, то вони до межі були завантажені бомбами і бомбардуванням окремих автомобільних і навіть танкових колон, як правило, не займалися. Але куди ж так рано полетіли ці важко навантажені Хе-111? І тут згадав, що мені говорив на КП генерал Карлін. Наші війська посилено готувалися ліквідувати Рамушевский коридор, і на передову підтягувалися свіжі частини. Вночі та вдень на багатьох станціях і роз’їздах між Фирово і Осташковом відбувалася розвантаження залізничних ешелонів з танками, артилерією і піхотою. Так ось куди вони попрямували!

Під крилами нашого літака заясніла дзеркальна гладь озера Селігер.

Знову дивлюся вгору. Винищувачі граються в повітрі: вони обганяють «хейнкелі», то відійдуть в сторони, то почнуть робити кола. І раптом один відокремлюється від групи і починає різко знижуватись в нашу сторону. Сумнівів немає: фашист на тлі води побачив нас і вирішив мимохідь знищити «рус фанер».

Я вже не дивлюся на мальовничі береги Селігеру, мій погляд прикутий до пикирующему МЕ-109. Попереду У-2 стали вимальовуватися світяться траси куль. А через кілька секунд над нами пролунав оглушливий рев, і тут же ми побачили перед собою літак, як би падаючий з величезною швидкістю в озеро. У цей момент я відчув, що підводжуся над сидінням. Схопився руками за краї кабіни і закрив очі. Але от падіння закінчилося, і, ледь не торкаючись колесами води, наша «качечка» продовжує політ, не змінюючи курсу.

На жаль, МЕ-109 не врізався у води Селігеру, а, зробивши розворот, набрав висоту для наступної атаки. Як тільки відстань між літаками стало не більше 300-400 метрів, Васильєв різко повернув машину праворуч, і ліворуч від нас просвистіли кулеметні траси, і знову МЕ-109 спікірував трохи не до води.

Під прицілом | Історичний документ

Фашистський розбійник знову робить розворот і набирає висоту для третьої атаки. На наше щастя, в цей час ми вже летіли над землею. Коли МЕ-109, набравши висоту, пішов в атаку, Васильєв крикнув: «Уприся ногами і руками!» І тут же я відчув різкий поштовх. За інерцією полетів вперед і вдарився у вітрове скло. Літак продовжував ще підстрибувати на купині, але різко втрачав швидкість. Мотор був вимкнений. Фашистський льотчик, мабуть, не помітив, як ми приземлилися, продовжував політ зі зниженням. Ми вже втратили його з виду і раптом почули гучні залпи зенітної артилерії. Минуло трохи більше хвилини, як попереду, за лесочком, спалахнув величезний стовп яскравого полум’я і чорного диму, а слідом за цим до нас долинув оглушливий вибух.

Розбійник отримав по заслугах!

Всі синці і шишки, набиті при вимушеній посадці, а потім і всі добірні лайки льотчика Васильєва на адресу фашистського льотчика, а заодно і на мою адресу (чому не попередив вчасно?) після пережитого здавалися комариними укусами.

Васильєв, накульгуючи і продовжуючи чертыхаться (поламалися площині У-2), проводив мене до найближчої дороги, дав адресу і телефон свого аеродрому. Коли біля нас зупинилася вантажна машина, підійшов до мене, несподівано обняв, поцілував у щоку і сказав: «Ну, старий, не сердься на мене! Вважай, що ми з тобою заново народилися!»

print
Сподобалася стаття? Поділитися з друзями: