Всю дорогу зі штабу армії в своє господарство я йшов з думками про дивізії, про нещодавній зустрічі з представниками казахського народу. Часу було обмаль, і ми не змогли як слід попрощатися з воїнами і офіцерами дивізії, з якими пройшли стільки важких, политих потом і кров’ю фронтових доріг. Лише буквально на кілька хвилин забігли на спостережний пункт командира дивізії генерала Козака. Він сумно зітхнув:
— Значить залишаєте земляків? Чи доведеться зустрітися знову?
Він як у воду дивився. Наші шляхи та шляхи 73-ї гвардійської дивізії більше не зійшлися. Вже багато пізніше стало відомо, що 73-я дивізія увійшла до складу Третього Українського фронту, переможно пройшла Румунію, Угорщину, форсувала Дунай, брала участь у визволенні столиці Югославії — Белграду. Їй було присвоєно найменування Дунайської, на бойовому стягові засяяв орден Червоного Прапора. Груди командира дивізії прикрасили дві Золоті Зірки: він удостоївся звання Героя Югославії. І дивізія та її бойовий командир заслужили такі почесті.
Штаб корпусу перевели на праве крило армії. 18 грудня об 11 годині дня ми вже перебували в призначеному районі. Стояв густий туман. І з заходу, і зі сходу доносилася захлинається тріскотня кулеметів. З півдня противник вів обстріл з важких знарядь. Снаряди рвалися десь недалеко від нас.
Місцезнаходження доданих нам дивізій ми не знали. Тому в першу чергу послали офіцерів зв’язку на їх пошуки. Після полудня офіцери повернулися. З їх доповідей з’ясувалася така картина.
Наступали на цій ділянці 53-я і 409-я дивізії понесли значні втрати. Противник виставив проти них із резерву 13-ю і 17-у танкові дивізії. Наші перейшли до оборони. Однак фланги і стики між дивізіями як слід не забезпечили. Гітлерівці, скориставшись туманом, біля населених пунктів Барызман, Ново-Михайлівка та Старо-Темкино вклинили в оборону 53-ї дивізії близько сімдесяти танків і мотопехоту. В тили 409-ї стрілецької дивізії також проникли понад тридцяти танків і мотопехота. З 303-ї стрілецької дивізії з фронту вдарили п’ятдесят танків і до двох полків піхоти. Противник намагається повернути Вершино-Кам’янки. Складне становище. Що робити?
Через комутатор 35-го гвардійського корпусу наш штаб уже був пов’язаний зі штабом армії. Незабаром пролунав дзвінок від командувача. Судячи з голосу, він був дуже стривожений. Мабуть, йому хтось доповів, що 53-я дивізія залишила село Будьонівку і відходить до Вершино-Кам’янка. Тому перше, що я почув від командувача, було питання:
— Будьонівка в руках корпусу?
— Дивізія на колишніх позиціях, — відповів я, потім попросив дозволу виїхати разом з полковником Колесником в частині, на місці з’ясувати обстановку і лише після цього дати установку командирам.
Через двадцять п’ять хвилин ми вже були на спостережному пункті командира 53-ї дивізії генерала Овсієнко. Він спокійно, без нервозності керував діями дивізії. Доповіді офіцерів зв’язку управління корпусу підтвердилися.
У сформованих умовах дивізію не можна було залишати на цих позиціях, я вважав за потрібне відвести її на другу лінію оборони, до Володимирівці, а підходи до М. Новгородці і Вершино-Кам’янка замінувати і прикрити своїми резервами — полком протитанкової артилерії і танковим батальйоном. Було також наказано створити в полках рухливі загороджувальні загони, а частина сил використати для знищення проник у тил противника.
Я повідомив про своїх рішеннях командуючому армією. Він схвалив їх і на закінчення розмови сказав:
— Вершино-Кам’янки і Новгородку ворогові не віддавати. За це відповідаєте головою.
Користуючись туманом, ми приступили до виконання прийнятих рішень. Протитанкові дивізіони, артполки висунулися на позиції прямої наводки, частина їх заткнула проломи між підрозділами, сапери замінували танкоопасные напрямку.
Вжиті заходи принесли гарні результати: в той день ворог втратив понад сімдесят танків і лише на одній дільниці він домігся успіху — ми не змогли утримати село М. Новгородку, змушені були поступитися його гітлерівцям.
Нарешті метушливий перший день на новому місці пройшов. Настала ніч. А з нею надійшов наказ закріпитися на зайнятих позиціях. Це означало, що ми переходимо до оборони і маємо можливість перепочити перед новими боями.