22 червня 1941 року. Військовий гарнізон в Талліні. О п’ятій ранку мене розбудив черговий по батальйону і повідомив, що мене терміново викликає заступник командира батальйону по політчастині. Швидко одягнувшись, з якимсь тяжким передчуттям я увійшов у кабінет політрука В. Крилова. Він був один.
Командири та політруки ще не з’явилися: за ними послали зв’язних на квартири. Зазвичай спокійний і неквапливий, зараз Крилов ходив по кабінету взад і вперед. Було видно, що він чимось схвильований. Не відповівши на моє вітання, він залпом випалив мені все, що знав. Війна стала реальністю.
Я глянув у вікно, і ще важче стало на душі. Місто спав, тільки одиниці знали, що де-то вже бушує полум’я війни, розміри і наслідки якої ми собі ще й уявити не могли.
В кабінет квапливо входили командири та політруки рот. Нараду було недовгим. Політрук Крилов повідомив все, що знав про напад гітлерівської Німеччини. Про це він щойно почув у Військовій раді Балтійської флоту.
У батальйоні оголосили бойову тривогу. На обличчях бійців тепер не було посмішок, не було і звичайних жартів. В 12 годин дня ми слухали по радіо заяву Радянського уряду про віроломний напад ворога. У батальйоні відбувся мітинг, де ми поклялися виконувати свій обов’язок, не шкодуючи життя.
Незабаром з боку Фінляндії з’явився ворожий літак-розвідник, але, помітивши наших винищувачів, він відразу ж пішов у бік моря. В караул в той день наші підрозділи пішли посилені кулеметами, всьому особовому складу були видані гранати.
Щоденні навчальні тривоги підтримували наш бойовий дух. Патрулі суворо контролювали затемнення будинків на вулицях міста.
Кожен день, слухаючи зведення Радянського інформбюро, ми чекали повідомлення про те, що наші війська розгромили зарвався ворога і ведуть бої на його території. Але дні йшли, а таких повідомлень не було. Крім розвідників, з’являлися бомбардувальники, які намагалися бомбити кораблі флоту. То і справа над містом зав’язувались повітряні бої. Захлинаючись, били зенітки.
Іноді ми з радістю спостерігали, як літак ворога, залишаючи за собою шлейф з диму і полум’я, падав у море, і тоді наше дружне «ура» на якусь частку хвилини заглушало кулеметну чергу винищувачів, гонявшихся за бомбардувальниками ворога, які намагалися подолати загороджувальний вогонь наших зеніток і скинути бомби на гавань, кораблі та інші об’єкти.
Якось вранці до нас у двір Талліннського флотського полуэкипажа увійшла команда потопленого есмінця «Сердитий». Багато червонофлотці були вдягнені не по формі, деякі були в бинтах, на яких проступали бурі плями крові. Всі були дуже збуджені.
Ці люди, лише кілька годин тому дивилися в очі смерті, самовіддано боролися за порятунок свого корабля, майже не говорили про небезпеку, яка їм загрожувала. Вони навперебій розповідали, який у них чудовий командир, що вони і зараз, як кажуть, готові з ним у вогонь і в воду. Думаю, важко вище оцінити командира в бою, але це зробили моряки.
Не встигли ми охолонути після розповідей героїчної команди загиблого корабля «Сердитий», як у дворі полуэкипажа відбулася ще одна подія, що залишило важкий осад у всіх, хто був його свідком.
Вночі до нас прибула невелика група бійців, отступавшая з Латвії. Вони описували похмуру картину свого відступу. Деякі прибулі мали при собі трофейну зброю — свідчення того, що не так вже страшний чорт, як його малюють. У всіх були трофейні гранати завбільшки з гусяче яйце, схожі на наші «лимонки».
Їдальня, в якій харчувався наш батальйон, належала полуэкипажу, і ми харчувалися в другу чергу. І от одного разу наш батальйон прибув на сніданок, але моряки полуэкипажа ще не всі вийшли з їдальні, і їх старшина, водив бійців в їдальню, підійшов до одного червоноармійцеві, у якого на поясом було кілька трофейних гранат, і попросив у нього подивитися одну з них. Допитливий старшина крутив її і так і сяк і раптом випадково витягнув чеку. Він тут же зрозумів весь жах ситуації — треба кидати гранату, але куди? У дворі повно народу: всі бійці полуэкипажа вже вийшли з їдальні, а наш батальйон ще не зайшов. В якусь частку секунди старшина прийняв рішення. Він притиснув гранату до свого живота. Пролунав глухий вибух, і ми побачили, як він уже мертвий лежить на землі. Більше жертв не було. Тільки одному краснофлотцу невеликий осколок вп’явся в коліно.
Так ми побачили першу жертву війни. Вірніше, жертву недбалого поводження зі зброєю.
Ввечері трапилася ще одна пригода, що також ледь не скінчилося трагічно.
Наш начальник боепитания, людина дуже завбачливий, привіз в батальйон кілька протитанкових рушниць. Бійці з великим інтересом вивчали матеріальну частину і вчилися стріляти з них. Деякі сержанти навіть організовували заняття у вільний час, але не на стрільбищі або полігоні, а в кубриках.
По якійсь справі я зайшов в одне з приміщень і побачив, що на столі стоїть протитанкову рушницю, спрямоване в стіну між двома вікнами, а по обидві сторони столу сидять курсанти навчального взводу. Сержант, який проводив заняття, випадково вставив бойовий патрон і натиснув на спусковий гачок. Пролунав громовий постріл. Куля вдарилася в стіну і, відколів шматки цегли, срикошетировала в стелю і впала на ліжко.
Сержант, білий, як полотно, не міг вимовити ні слова. Сиділи за столом курсанти були легко поранені уламками цегли. Кілька шматочків цегли потрапили і мені в лоб. У санітарної частини батальйону нам прочистили рани, змастили їх йодом, і незабаром вони затягнулися, майже не залишивши слідів.
Багато довелося попрацювати над тим, щоб прищепити людям почуття відповідальності і навчити їх з обережністю поводитися зі зброєю.