Тільки що відзначили прихід Нового року, як новий наказ — виступати в напрямку станції Мала Вітера. Долаючи опір ворога, глибокий сніг і морози, звільнили станцію Гряди. Вішеру взяли наші сусіди. Вийшов я на залізничне полотно і згадав, що десь на цій лінії мій Вишній Волочек. Стало якось сумно: розібрані рейки, прямо по полотну рухаються вози зі снарядами. А колись тут мчали пасажирські поїзди. Де ти, легендарна «Стріла»?
У наступальних і оборонних боях артполк поніс великі втрати. У гарматних розрахунках залишилося по 2-3 людини. Таку ж кількість знарядь в батареях. Рішенням командування ми переведені в резерв для поповнення.
Однак дотримується готовність виступити в будь-який час доби. Зосередилися в лісі. Рили бліндажі та окопи, майстрували курені, утепляли їх снігом. Прибуло поповнення з госпіталів. Отримали і знаряддя. Займалися бойовою виучкою. Фронтовий затишок скромний. Але без гострого слівця, без пісні не можна.
Словом, у кожному взводі повинен бути свій Тьоркін. У нас його роль блискуче грав лейтенант Давидов. У найбільш, здавалося б, невідповідний момент, коли втома збиває з ніг, ломить всі кістки, він брався за гармошку і в який раз заводив російську народну: «А дзвіночок, дар Валдая». Відразу біля багаття ставало затишніше, тепліше. Притискалися один до одного щільніше, від душі сміялися з жартів та анекдотів нашого заводія, і всі разом засинали.
— Тривога! Ставай! Кроком руш!
Маршрут був довгий, виснажливий. Привали прямо на дорозі. Повз з гуркотом рухалися танки, вози, машини, але цей гул не міг розбудити нас, поки не лунала команда «Підйом!» Бувало, засипали прямо в строю, на марші, натикалися на спину, що йдуть попереду.
Засипали верхи на коні падали з нього. Але команда «До бою!» швидко знімала сонливість. Так, багато що може витримати людина, тим більше молодий, як ми в той час.
Проходимо повз сіл Папоротное, Олександрівка, Селищенские казарми, що на східному березі Волосова. Всі вони сильно зруйновані, спалені. Збереглося лише величезне незграбне будівля Аракчеєвської казарми. Десь тут у свій час служив Лермонтов. Принаймні так стверджували історики.
У підвалах казарми розташувався госпіталь. Поселили тимчасово і нас в невеликому відсіку. Німці постійно його бомблять, незважаючи на величезне полотнище Червоного Хреста. Але ми вже звикли до того, що для фашистів немає ніяких священних слів і законів.
Нашого полку доведеться форсувати Волхов і вийти на рубіж станцій М’ясний Бор і Спаська Повніти, що на лінії Новгород — Ленінград. У далекому минулому ці поселення проїжджав Радищев, здійснюючи свою подорож з Петербурга в Москву.
Мене викликали до начальника штабу полку майору Рєзнікова. Він повідомив:
— Противник продовжує руйнувати лід на Волхові, та й сама річка підступна — подекуди зустрічаються ополонки, присипані снігом. Потрібно знайти таке місце, де можна переправити артилерію. Вам, Березін, і доручається це зробити. Людей візьмете з свого взводу. З офіцерів візьмете, напевно, Раєвського. Ви ж друзі? Так і вирішимо!
Спорядили ми дві підводи, озброїлися ломами, лопатами, вирушили на Волхов. Знайти потрібне місце і районі загальною переправи було неможливо: німці постійно обстрілювали і бомбили цей район. То і справа над річкою злітали вгору стовпи води і уламків льоду.
Відразу подумалося про рибу, якої в річці, напевно, багато. Ця думка приходила частенько, бо з продуктами вже тоді було важкувато. Підвіз снарядів і продуктів постійно порушувався. В той момент, коли ми під’їхали до Волхову, на наше щастя, погода була нельотна, літаків не було.
До роботи приступили відразу. Па льоду раз зустрічалися трупи наших солдатів. Героїчною смертю впали вони в битві за Ленінград. Тут же працювала команда поховання — солдати старшого віку. Вони на волокушах витягали загиблих на берег до братської могили.
Коли розговорилися з ними, закурили, вони розповіли, що у більшості солдатів немає медальйонів. Віддали життя за батьківщину, а будуть вважатися зниклими без вести. І скільки їх таких героїв і понині, що значаться в «зниклих»?
Досліджуючи лід, ми пройшли від одного берега до іншого, і за цей час поруч розірвалося кілька снарядів. Вирішили, що тут налагоджувати переправу немає сенсу.
Підшукали таку ділянку, який не обстрілювали і де товщина льоду дозволяє пройти тягачам і автомашинам. Лише в декількох місцях лід довелося наростити для підстраховки: поклали гілки, засипали снігом, залили водою.
Прибутку комполку Квак, помічник начальника штабу капітан Минганок і ще хтось. Вони прискіпливо оглянули переправу і наказали відкрити рух. Йдуть і йдуть полки назустріч прийдешньому бою, за великий місто Леніна. Завірюха, мороз, немов на вухо шепочуть: «Поспішайте». І ми поторапливались. Думали про теплий нічліг. Тільки наші надії не виправдалися. Німці спалили все. Лише пічні труби самотньо і сумно зустріли нас.
