Зовнішній вид печенігів
В останні роки з’являються окремі дані щодо тісних взаємин печенізької знаті і російської народності. Арабський мандрівник Ахмед ібн Фадлан на початку Х століття детально описав зовнішній вигляд печенігів. Вони були европейдами невисокого зросту, темнолицыми брюнетами і мали гладко поголене завужені особа.
Печенігами називали на Русі авангард половецького війська. Враховуючи заняття кочівників ремеслами (вичинка та пошиття одягу і взуття з шкіри та хутра, обробка художнього металу, виготовлення масла та сиру, варіння заслуга – пивного настою) і торгівлею, а також службою на руських князів, подібна культура одягатися стає зрозумілою. В окремих місцевостях печенігів і половців ототожнювали, в інших – розводили, що пояснюється визначенням родової належності до певного родового клану (спорідненість) або відсутністю такої з іншими кошами (родовими кланами) або куренями (племенами).
Скіфські культові скульптури мають ознаки належності до певних кланів – тримають сагайдак, ріг, кинджал або меч, чашу. Середньовічні половецькі аналоги різної статі зображувалися в сидячому або стоячому положенні. Чоловічі статуї були в обладунках: з луками, сагайдаками, шаблями, у шоломах або високих головних уборах степовиків (принагідно згадаймо ще одних їх родичів – чорних клобуків – київських князів; і ковуїв – гвардія чернігівських князів).
Культура Печенігів
Жіночі статуї мали свої аксесуари – дзеркала, сумочки, притиснуті до пояси, головні убори, багато прикрашений одяг. Аж до XVIII століття на Україні вони називалися «баби» (від тюрк. вави – предки, батьки, принагідно згадаймо похідне від цього бабай – дух предків), «мамаї», «болвани». Дослідники їх пов’язують з ідолами капищ. Висікалися вони з піщанику, вапняку, граніту або крейди.
Походження етноніму до кінця не ясна. Печеніги і половці, як і сусіди — алани, були відгалуженнями народу одного кореня. Назва етноніма половці перекладається як «степовик», калька від «язичник» (йазик – ники), печеніги – «свояк» (від паджанак), торки – «родичі дружини» (торкин).
На початку X століття «Повість временних літ» повідомляє: «…придоша Печенези перше на Руську землю і створише миръ съ Игоремъ і доша кь Дунаю». Дві сотні років народи воювали, скріплювали відносини шлюбними союзами разом з висновком світу. Надалі долі печенігів і їх родичів берендеїв, чорних клобуків і русів переплелися. Святополк київський одружився на дочці половецького хана Тугоркана.
Важливою частиною відносин були контрибуція та викуп (за життя на війні, від полону, за зіпсоване чуже майно або життя). Ціннісними в таких випадках вважалися золото, срібло, коні, домашні тварини. Світ кочовиків купувався, тобто всьому була своя ціна, за яку можна було завжди домовитися про результат. Важливу роль «розмінною валюти» у двосторонніх відносинах складали жінки (половці могли мати по декілька дружин і наложниць), невільники, «кощії» – взяті в полон ватажки інших кошів (сімей кочівників).
Законодавство
На основі звичаєвого права русичів, значно доповненого звичайним правом народів Степу, до початку XII століття був сформований кодекс законів «Руська правда». Головний правовий звід давньоруського спільноти об’єднує норми цивільного, процесуального, кримінального, сімейного, шлюбного, опікунської та інших галузей права. На той час більша частина цього кодексу розроблялася з традиціями звичаєвого права племінного союзу, закріпленого кров’ю нащадків.
Правлячі еліти
Отже, недовгий сусідство давніх русичів і кочівників, в першу чергу з печенігами і половцями, поклало початок багатьом династичним шлюбам. Окремі російські правителі народжувалися в половецьких і печенізьких станах. Вони перейняли уклад і культурні традиції того краю з дитинства. Велику роль у відносинах грали половецькі і печенізькі жінки, які виховували майбутніх глав держави.
Змішування між народностями супроводжувалися поєднанням титулів верхівки (печенізьких ханів на Русі називали «князями», в зворотних взаєминах фігурувало слово «каган»). Зустрічаючи посольства печенігів їх обдаровували багатою княжої одягом під час укладення мирних договорів. Шанобливими епітетами народи обмінювалися та у зверненнях, що підкріплювалося дружніми культурними відносинами.