Ось настала невеличка перерва боїв за Червоний Жовтень. Тільки подумав, що німець зараз обідати буде, а нас знову стали бомбити і обстрілювати з гармат. Поруч пролунав вибух. Дивлюся, а сховище, в якому був розрахунок Караваєва, обрушилося і з неї дим валить.
Стягиваю чобіт. Вся онуча в крові. Оглядаю рану. Ззаду щиколотки розірвано осколком сантиметрів п’ять шкіри. Помацав кістка — ніби ціла, але болить жахливо. Розриваю пакет. Забинтовал. Вирішив, що йти не можна.
До вечора німці кілька разів намагалися прорватися на нашу яру.
Сталося нещастя. Куля пробила кожух кулемета. Лікували солдатським способом. Обмазали глиною перев’язувальний бинт і обмотали їм кожух. Добре вийшло. А от з водою погано. Яр був сухий. Довго повзав Петро Бажуков серед згорілих будинків і нарешті знайшов бочку, врытую в землю, стояла, мабуть, під водостоком. Верх її згорів, але та половина, що була у землі, залишилася, і в ній два відра води. Правда, вона іржава, з вугіллям і попелом, але кращої води ми останні дні і не бачили, а для кулемета вона — найкраща. Загалом, заправили повний кожух, самі напилися і фляжки заповнили.
Стало сутеніти. Микола сповзав до вбитих німців. Хтось дав за нього пару черг з автомата, але не зачепив. Повернувся Няшин, приніс ранець, дві фляжки і автомат з двома запасними ріжками.
Понюхали фляжки, на мову спробували: в одній кислувате вино, в інший спирт. Пити не стали. Зате ранець розпорошили. Чого тут тільки не було: хліб, ковбаса, консерви, шоколад. Швидко розправилися, так як за день ще нічого не їли — не до їжі було.
Вдосвіта, ще затемна, німці в атаку на нас пішли по яру і зліва зверху. Близько підійшли. Але ми відбилися. А мені знову потрапило. Осколок гранати в правий пах уп’явся. Неглибоко. Витяг осколок сам. Перев’язали мене хлопці.
— Йти тобі, — кажуть, — пора.
— Ні, — кажу, — друзі, йти почекаю. Це рана легка, перша, правда, гірше, нога болить здорово, але пересуватися, не поспішаючи, я ще можу. Та й чи доведеться рухатися: зліва наших немає, ми тут ніби передового гарнізону.
Минуло небагато часу, чуємо: ззаду повзе хтось і зрідка посвистує. Свистить — значить, зв’язковий. Він завжди посвистує, щоб свої не вбили. Передає наказ міняти позицію.
— Далеко? — питаю.
— Кварталу півтора, — каже, — на вулицю Козацьку. Там вдень така бійка була, що наших майже не залишилося. Захищають лазні, фабрику-кухню і правий кут селища. Всі три полки туди стягуються. У всіх трьох полицях з півтисячі народу набереться.
Півтисячі. Це, думаю, добре, а то вже здається, що на все селище мало не один мій розрахунок залишився.
Рушили потихеньку. Відчуваю, дарма храбрився, ледве йду. Ліва нога кожен камінчик відчуває, та так, що навіть в голову віддає. Німці ракетами шлях висвітлюють. Але йти важко: кругом завали. У залізниці гвардійці позиції зайняли. Їх багато, півтори-дві тисячі. Це вже сила. Якщо нас, пару сотень людей, німці вчора зіштовхнути з місця не могли, то в цю дивізію вони впруться, як лобом в стінку.
Дійшли до Центральної вулиці. Вулиця знайома. Тут ми 27 вересня проходили, тільки руїн стало побільше. А шуму тут багато: незважаючи на ніч, бій йде. Швидко піднімаємося на другий поверх. Подтаскиваем до вікна стіл, на нього кулемет. Чую, внизу на першому поверсі хтось тихо розмовляє і тупає по сходовій клітці до нас. На всякий випадок приготували гранати.
Заходить молодший лейтенант. Він з 12 бійцями перший поверх посів. Приємно, що тут ми не одні — в скрутну хвилину можна розраховувати на допомогу. Намагаюся дізнатися обстановку, але він сам тільки що сюди прибув, карти селища у нього немає і толком нічого не знає. Але каже, що орієнтували так: наступна вулиця Козача. Між нею і нами — лазні і фабрика-кухня. Німці тут вдень прорвалися, зайняли лазні, але до ночі були вибиті. Тепер, якщо за цей час ситуація не змінилася, вони за нами. Рекомендує до ранку не стріляти, щоб не перебити.
З’явилися наші літаки У-2, літають низько, над самими будинками, і якусь дрібницю сиплють, вибухи часті, але не гучні. Стоять перед нами вдома не бомблять, значить, там дійсно наші.
Молодший лейтенант послав туди для розвідки солдата, з ним пішов і Петро Бажуков. Через годину, коли вже стало світати, повернулися, розповідають:
— Ліворуч від нас, метрах в стапятидесяти, лазні зайняті нашою піхотою, є у них і бронебойщики. Правіше нас, ближче до залізниці, фабрика-кухня, там теж наша піхота 895-го полку, з ними два розрахунку нашого батальйону. Сходили і в будинку, що на захід від нас, там немає нікого, а в наступних вже німці.
Але незабаром і в порожні будинки підійшли наші — чоловік десять, для їх підтримки організуємо в сусідній кімнаті запасну позицію. Будемо кулемет перетягувати до того вікна, де буде небезпечніше і де більше потрібна наша підтримка.