Зберігати зброю було небезпечно і складно. Восени ми понесли першу втрату: гітлерівцям вдалося схопити подпольщицу з Станьково Ганну Казей.
З перших днів окупації Дзержинського району ця відважна жінка, комуністка безстрашно встала на шлях боротьби з гітлерівськими загарбниками. В її будинку, притулилося біля узлісся, знаходили притулок і домашнє тепло поранені бійці, які виходили з оточення або втекли з таборів військовополонених. З допомогою місцевого фельдшера В. Е. Русецького вона лікувала їх, виходжувала з істинно материнської дбайливістю. Зі свого нехитрого гардеробу шила для них цивільний одяг. Багато з врятованих нею бійців тимчасово «прописувалися» в односельців, яким Ганна довіряла.
Одного разу — це було на початку липня — прибіг з лісу захеканий, розчервонілий Марат, син Ганни Олександрівни, став схвильовано розповідати:
— Бачив у лісі курені, там живуть червоноармійці. Розмовляв з ними. Просили сірників принести…
Ганна Казей встановила зв’язок з цією групою бійців. Її очолював капітан Борис Цикунов. Вона передала їм радіоприймач, гвинтівки, пістолети, гранати, тол, бікфордів шнур. Все це вона винесла разом з Маратом і Дочкою Аріадною зі складу військового містечка, що знаходився в Станьково, ховала на цвинтар і у себе вдома.
Зазвичай Ганна Казей брала кошик і по одній їй відомим стежками відправлялася до бійців.
— Щось ти, Ганно, в ліс зачастила. Не добра чи молодця завела? — з усмішкою запитували сусідки.
— За грибами, бабоньки. Дітей годувати треба.
Насправді ж вона носила бійцям продукти. Іноді це небезпечне доручення виконували Марат і Аріадна. Своїх запасів не було, жили впроголодь. Але Ганна Олександрівна добре шила, замовники розплачувалися з нею хлібом, салом, молоком.
З лісу Ганна Казей приносила зведення Радінформбюро. Вночі размножала їх разом з дочкою та сином. Писали друкованими літерами, щоб не можна було встановити, чий почерк. Ночами Аріадна і Марат розклеювали зведення на деревах в парку, на телефонних стовпах, поширювали в сусідніх селах Кам’янка, Борисовщине, Ляховичах, Мигдаловичах.
Група Цикунова не відсиджувалася в лісі. Бійці розгромили Станьковскую волость, обстрілювали ворожі машини між Негорелым і Мінськом, знищували телефонно-телеграфний зв’язок противника.
В один з останніх жовтневих днів у Станьково нагрянули карателі. Ганна Казей поспішила в ліс, щоб попередити групу Цикунова. На зворотному шляху натрапила на засідку. Есесівці привели її додому, вчинили обшук. У дворі, в стіжку сіна, знайшли гранати.
Ганну Олександрівну відвезли в Мінськ. Після жорстоких катувань її стратили. Замість матері в ряди народних месників встали шістнадцятирічна Аріадна і тринадцятирічний Марат.
Група Цикунова уникла оточення, пішла з станьковских лісів в глусские. Там вона виросла в бойовій партизанський загін імені С. М. Будьонного.
Восени 1942 року Аріадна встановила зв’язок з партизанами і пішла з братом в ліс, Марат — в загін «25 років Жовтня», а вона — у «Бойовий». Нарівні з хлопцями Аріадна ходила на бойові завдання, доглядала за пораненими.
Взимку карателі повели наступ проти партизан. Загін опинився в оточенні. Щоб не виявити себе, група бійців, серед яких була і Аріадна, півдня пролежала в снігу. Тільки вночі вдалося вирватися з ворожого кільця. Але і це було ще не все. По дорозі на базу партизани наскочили на засідку. Йти довелося поодинці, під ураганним вогнем.
Всю ніч у тріскучий мороз Аріадна йшла по глибокому снігу. І сталося непоправне — ноги скував холод. Партизани врятували їй життя, але ходити вона вже не могла. Аріадну відправили на Велику землю.
Марат став розвідником. В загоні любили цього веселого, з добрим обличчям і великими сірими очима хлопчика. В ньому втілилися кращі риси батька — революційного балтійського матроса і матері-патріотки. Марат не знав, що таке страх, був сміливий, спритний, не губився в найскладніших ситуаціях. Ці якості цінувалися в розвідника понад усе.
Якось Микола Баранов — командир бригади імені К. К. Рокоссовського, в яку входив загін «25 років Жовтня», розповів мені такий епізод. Одного разу на Слуцькому шосе партизани обстріляли ворожу колону. Зав’язався бій. Марат помітив, як метався, намагаючись сховатися за ланцюгом солдатів, фашистський офіцер з важким портфелем, і вирішив його захопити. Всі ахнули, коли він доставив в штаб бригади цього ворога. Той виявився майором, інженером-будівельником. В його портфелі виявили цінні документи — військові карти і плани ворожого командування.
Травневим ранком сорок четвертого року Марат вирушив у розвідку разом зі своїм командиром Володимиром Ларіним. Потрібно було перевірити достовірність надійшли в партизанський штаб дані про концентрації карателів в Узденском районі. Напередодні Марат написав листа своїй сестрі в іркутський госпіталь і попросив товаришів, що виїжджали на партизанський аеродром, відправити його за лінію фронту. Цей маленький клаптик паперу з нашвидкуруч надряпаними словами про те, що він йде в розвідку, і зараз зберігається в музеї 28-ї школи міста Мінська.
В село Хороменское, де зупинилися партизанські розвідники, гітлерівці увірвалися раптово.
— Скачи до лісу! — крикнув Марату командир і почав відстрілюватися.
Вірний кінь Орлик, завжди выручавший Марата, мчав стрілою. Ворожа куля вбила його біля самого узлісся. Гітлерівці оточили юного розвідника. Але він і не думав здаватися — відстрілювався до останнього патрона.
Коли залишилася одна граната, Марат підпустив фашистів ближче і рвонув кільце чеки…
В одному з парків Мінська є пам’ятник: на п’єдесталі хлопчик з мужнім обличчям і високо піднятою гранатою… Скульптор Сергій Селіханов немов підглянув і відобразив останню мить в житті юного розвідника.
Герой Радянського Союзу Марат Казей навічно залишився в пам’яті народній.