Притих красень-Дніпро. Шубою сивого туману сховався з вечора, спокійно спав у ночі і курився по ранках. Іноді сльозилося — плакав дощиком, проводжаючи тих, хто покидав його береги.
У день прощання з 76-ї гвардійської дивізії, яка залишалася на відвойованих нею правобережних землях для відпочинку і поповнення, очистився Дніпро від туману, заблищав на сонці, немов заусміхався. І багатьом здавалося, що він посміхався так, як, проводжаючи синів на війну, посміхається батько. Скинеться крадькома сльозу, розпряміть на хвилину плечі, скаже слово-два і знову наче під тягарем осунется.
— Дивіться, дітки, синочки рідні, не осрамите сивин моїх, буду чекати вас з перемогою.
І сини-солдати, примічаючи батьківську смуток, весело відповідали:
— Не журись, батьку, наш сивий Дніпро, у наших жилах ще кров не охолола. Нова зустріч з тобою, а значить, і наша Перемога вже близько.
Прощаючись з Дніпром, гвардійці віддавали шану полеглим героям, приспускали прапори і ешелонами відправляли на захід.
Друга світова війна тривала…
Більше п’яти місяців гвардії сержант Філіп Лапушкін пролежав на госпітальної ліжку. За кілька днів перед випискою, спираючись на паличку, увійшов в кабінет замполіта госпіталю. Увійшов мовчки, так само мовчки поклав перед ним на стіл зошитовий листок з нерівними рядками — рапорт.
Полковник медичної служби, з білою чуприною і порожнім рукавом гімнастерки під ременем, пробіг очима написане і перевів погляд на гвардії сержанта.
— Лапушкін Філіп?.. Добре, що зайшли, я тільки що збирався до вас в палату. Особисто до вас,— підкреслив він.— А чому обличчя перекривлене, наче хініну наковталися? А, зрозуміло: заздалегідь знаєте, що не удовлетворю ваше прохання. А вам би радіти та тішитися…
— На фронт, на передову хочу. У свій полк… Допоможіть…
— Фронт від вас не піде. Але всьому свій час. А ось у рапорті треба зазначати повністю прізвище, ім’я і по батькові. Візьміть-но це,— полковник простяг Лапушкину газету з обведеним червоним олівцем текстом Указу Президії Верховної Ради СРСР.— Сідайте і читайте.
Філіп присів на краєчок стільця, прочитав обведене раз, другий і третій, «…присвоїти звання Героя Радянського Союзу — посмертно…»
Полковник стежив за обличчям Лапушкіна. Спочатку воно зарозовело, потім на ньому відбилося сум’яття і невпевненість. Замполіт вийшов з-за столу.
— Все правильно, не сумнівайтеся. Довгенько нагорода шукала вас. Що робити, на війні трапляється всяке. Загалом, від душі вітаю. Ну а слово «посмертно» нехай вас не бентежить. Виправите своєю присутністю в Кремлі. Так, так, в Кремлі. Через три дні вас виписуємо і — в Москву, за нагородою. А потім…— полковник узяв зі столу рапорт, а потім — на побивку додому. На фронт вам поки ще рано, треба як слід поправитися.
З тилового госпіталю номер вісімсот сімнадцять гвардії сержант Лапушкін, якому, як загиблому, салютували на Дніпрі друзі однополчани, приїхав до Москви. У Кремлі, в Георгіївському залі, сверкавшем позолотою, він побачив невисокого, дуже знайомого по портретах людини з білою, клинцем, борідкою — Михайла Івановича Калініна. В цей день, 10 березня 1944 року, на грудях вісімнадцятирічного воїна Філіпа Лапушкіна заблищали найвищі нагороди — орден Леніна і медаль «Золота Зірка» Героя Радянського Союзу.
Йшов солдат на побивку додому
Прямо з Кремля Філіп поспішив до рідних в Куровское. Накульгуючи, ішов по засніженій вулиці, притримував лямку речового мішка. Ще здалеку побачив будинок, в якому народився, жив, з якого йшов на фронт і до якого зараз, наскільки дозволяла біль у ногах, квапився. Будинок вприжмурку дивився на нього утеплюють на зиму вікнами.
Зараз побачить заплакавшую від радості маму, бабусю, шепітливу молитву і таємно осенявшую його перстами, принишкнув і послужливого, зовсім, мабуть, старого дідуся, брата Тимка. «Як у нього з тракторами?..»
А ось і справді — побачив Філіп сбегавшую з похилої ганку мати, побіг назустріч, припадаючи на хворі ноги.
— Синочку, синочку!— крізь сльози бурмотіла вона, втупившись иссеченным зморшками обличчям у колючу шинель сина, а Філіп, обіймаючи її за плечі, цілував белотуманные волосся, говорив:
— Мамо, як же це? Куди поділася смола волосся твоїх?..
— Онучок ти мій! — почув, а потім і побачив не змінилася за цей час бабусю, важко ступавшую зі сходинки на сходинку і, дійсно, осенявшую його перстами.
Слідом за нею на тремтячих ногах спускався з ганку дід, протягивавший на руках рушник з хлібом і сіллю.