Оточити і знищити | Історичний документ

6-а німецька армія генерал-полковника Холлидта, намагаючись не потрапити в оточення радянських військ, відступала до Південного Бугу.

Тьмяне світло настільної лампи висвітлює оперативну карту. Ісса Олександрович Плієв знову і знову вдивляється в червоні жирні лінії, що позначають розташування військ 3-го Українського фронту.

Довго стоїть в задумі. Не піднімаючи голови вимовляє:

— Необхідно розвернутися фронтом на схід. Найважче буде в районі Ново-Петрівки і Дарьево-Олександрівки, — показує він олівцем начальнику штабу. — Обидва села на схилах глибокої балки. Бачите — вона тягнеться на південь до самого Херсона…

Перед світанком 12 березня оперативна група перебралася на командний пункт 9-ї кавалерійської дивізії. Звідси все поле бою було видно як на долоні. Козаки залягли в кюветах, в ямах і воронках. Шквал кулеметного вогню не давав можливості підняти голови. Плієв викликав полковника Марченко:

— Вогника, та спід!

Загуркотіли гармати, висунуті на пряму наводку. З-під копиць сіна, з лісосмуги, стріляючи на ходу, до залізничного насипу помчали танки з козаками на броні. Змітаючи все на шляху, танковий десант увірвався в Дарьево-Олександрівку. Слідом за нею впала і Ново-Петрівка.

Вранці стало ясно, що чекають завершальні бої. Відступаючи під ударами наших фронтів, за степи на захід потягнулися довгі колони «армії месників», сотні автомашин, тягачів, танків.

Плієв розумів, що для затримки такої маси військ і техніки сил кінно-механізованої групи недостатньо. Він зв’язався зі штабом фронту, сподіваючись з’ясувати, коли ж прибуде обіцяний 23-й танковий корпус. Але зі слів генерала Корженевича зрозумів, що надії звалилися: зважаючи ускладнилася обстановки корпус був переданий командарму Чуйкову. Доводилося розраховувати тільки на свої сили.

Противник наступав. Бої велися. Годин в десять командувач повернувся в штаб групи, зустрівши там генерала в. І. Жданова. Начальник штабу мехкорпусу разом з Пічугіним «чаклував» над картою.

— Як справи, Володимир Іванович? — поцікавився Плієв.

— Тринадцята і чотирнадцята мехбригади ведуть бої за Снигиревку,— доповів Жданов, але командувач вловив у його голосі сумні ноти.

Ісса Олександрович глянув на нього запитливо:

— Що так невесело?

— Втрати великі. В останніх боях загинули майори Андрєєв і Мішків, важко поранений майор Похитонов… загалом, зведення готують.

Плієв стомлено опустився на стілець, мовчки схилив голову. Нелегким видався рейд… та й чи може бути подібний рейд по тилах ворога легким?

Вже добре розвиднілось, коли командувач з’явився в селі Спаському на командному пункті генерала Танасчишина. Командир корпусу виглядав виснаженим. Щоки запали, під очима набрякли мішки.

— Не впізнати вас, Трохим Іванович, змарніли зовсім, — похитав головою Ісса Олександрович.

— Та й ви за цей час не розцвіли.

Генерали глянули один на одного, розуміюче посміхнулися.

— Нелегко доводиться, — зізнався Танасчишин, потираючи долонею лоб. — Люди втомилися до межі, а він все пре і пре. Політпрацівники не залишають передових груп. Кожну вільну хвилину використовують, щоб поговорити з бійцями.

— Так, нелегко, — погодився Плієв. — Тільки, якщо прикинути, під Сталінградом хіба нам з вами легше було? Не минало дня без кровопролитних боїв.

— Хто ж забуде ті дні, — із зітханням підтвердив Танасчишин, — адже не дарма корпус носить ім’я Сталінградського…

Командувач присів до столу, відсунув топографічну карту.

— Що з Снигиревкой?

Танасчишин насупився, глибокі зморшки на пожелтевшем обличчі стали ще більш помітна.

— На світанку увірвалися в село, а втримати не змогли. Зайняли оборону кілометрах у двох північний захід від…

Плієв попрощався і, скочивши на коня, поскакав у бік снігурівського радгоспу.

За шосе перед лісосмугою тривав бій. Здіймаючи фонтани землі, рвалися снаряди, тріскотня кулеметів і автоматів зливалася в суцільний гул. Ісса Олександрович скинув до очей бінокль. По залізниці повільно повз німецький бронепоїзд, палячи з усіх знарядь. За нього і за відходить під прикриттям танків колон била артилерія 152-го винищувально-протитанкового полку майора Костильова. На полі перед лісосмугою вогнищами палали підбиті машини.

Оточити і знищити | Історичний документ

До полудня бій досяг вищої напруги. Головні сили ворога, притиснуті до Інгульцю 5-ї ударної армії, кинулися на захід. Кінно-механізовану групу атакували відразу чотири фашистські дивізії, підтримані танками. Противник, не бачачи іншого виходу, йшов на прорив, не рахуючись із втратами.

Артилеристи Марченко зустріли його добре організованим масованим вогнем з фронту і флангів косили кулемети. Бойові порядки «армії месників» танули на очах. На полі диміли сотні машин, танків і самохідок. Засмучені гітлерівські полиці металися в пошуках порятунку. Але на зміну вбитим і пораненим рухалися все нові і нові колони…

Не відриваючись від бінокля, командувач стежив за боєм. Посилаючи в з’єднання гінців і офіцерів зв’язку, не випускав нитки бою з своїх рук.

Але поступово натиск супротивника слабшав. Кидаючи в бруду техніку, окремими частинами, підрозділами, а то і дрібними групами гітлерівці просочувалися на захід.

Наближався фінал Березнігувато-Снігурівської операції. Групи противника були оточені і ізольовано знищувалися рішучими діями наших дивізій і корпусів.

print
Сподобалася стаття? Поділитися з друзями: