На початку липня 1943 року німецько-фашистське командування зосередило великі сили на північному фасі Курського виступу.
Бригада, в яку входила батарея старшого лейтенанта Морозова, деякий час була в резерві. В ніч на 5 липня 1943 року з’єднання по бойовій тривозі висунулося в напрямку Понырей.
В передранкові години того липневого ранку батарея Морозова закінчувала устаткування вогневих позицій в районі станції Зміївка. Тихо і спокійно було в околицях. Але всі знали, що затишшя ненадовго. Багато поспішали написати листа додому.
І точно: незабаром предрассветную тишу розірвали гарматні залпи, удари реактивних мінометів — початку контрподготовку наша важка артилерія. Отримані розвіддані допомогли нанести упереджувальний удар по приготовившимся до наступу гітлерівців.
Батарея Морозова, як і вся протитанкова артилерія, мовчала. Мовчала, щоб через кілька годин зійтися в смертельній сутичці з фашистськими танками. Лише важка артилерія з закритих вогневих позицій обрушила на гітлерівців всю міць свого вогню. Однак ворог, захоплений зненацька, не збирався відмовлятися від своїх намірів.
Артилерійська підготовка гітлерівців запізнилася, але вогонь вони вели масовано, здавалося, не було місця, де б не впав ворожий снаряд. Взвод Васильєва знаходився в укриттях. Вогонь противника не заподіяв йому шкоди.
— Бачите, живі і здорові. Земля надійніше броні,— сказав Морозов лейтенанту Васильєву, коли припинився артналет.
— Фріци! — крикнув спостерігач.
В окуляри бінокля Морозів побачив ворожі ланцюга, що розтягнулися по всьому фронту. Гуділи мотори, скреготали гусениці танків. Броньовані машини, ведучи вогонь на ходу, обігнали росіян і захопили її за собою.
Гул атакуючої лавини загрозливо наростав. Командири вогневих взводів з нетерпінням чекали команди. Номери розрахунків вичікували в знарядь. Ворожі танки помітно збільшилися в розмірах. Тепер можна було розгледіти неозброєним оком, що йдуть попереду «тигри».
Тут, на Курській дузі, гітлерівське командування, прагнучи взяти реванш за Сталінград, вперше широко застосував ці важкі танки. Для боротьби з ними батарейці Морозова мали підкаліберні снаряди, які пробивали броню фашистських танків всіх типів.
Артилеристи чули про «тигрів», готувалися до зустрічі з ними. Морозов був впевнений у своїх людях, але все ж хвилювався: як вони себе проявлять в першому бою з важкими танками противника?
Виждавши, коли велетні піднялися на пагорб, старший лейтенант скомандував:
— Вогонь!
Снаряд з гармати на правому фланзі, вдаривши в башту «тигра», висік сніп іскор. Танк різко змінив курс, незграбно розвернувшись, зупинився.
Одночасно вистрілила крайнє ліве знаряддя, але дало промах. Морозов, стежачи за розривами, відразу визначив, в чому помилка.
— Лейтенант Васильєв,— пролунав голос старшого лейтенанта,— завышаете приціл. Бийте по гусеницях.
На цей раз попадання було точним.
— Молодці, хлопці! — підбадьорив Морозів гарматний розрахунок. — Так і діяти!
Напруга бою наростало. У висоти з’явилася нова група танків. Найкоротшим шляхом вони намагалися прорватися до батареї з лівого флангу.
Морозов наказав командиру взводу сержантові Жукову вести вогонь по фронту, а лейтенанту Васильєву — зустріти з флангу танки, які вже відкрили шалену стрілянину з гармат. Скрикнувши, упав поранений навідник. На його місце негайно встав замковий і швидко навів знаряддя. Снаряд влучив в основу вежі фашистського танка і заклинив її. Ще постріл. Правіше підбитого «тигра» закрутилася, втрачаючи гусеницю, «пантера». Гітлерівці не витримали точного вогню нашої батареї і, бачачи, що тут їм не прорватися, повернули.
Вранці над позиціями з’явилися ворожі літаки. Вибухи стрясали повітря. Ще не вляглася пил і не розвіявся пороховий дим, а піхота і танки противника почали нову атаку. Знову загучало в повітрі — на цей раз стріляли радянські артилеристи. І так — протягом усього тижня. Щодня артилеристи у взаємодії з піхотинцями відбивали по п’ять — шість атак. Спали сидячи, стоячи, використовуючи хвилини затишшя.
Безіменна висота, на якій оборонялася батарея старшого лейтенанта Морозова, залишалася неприступною для ворога. Люди, незважаючи на втому, думали про одне — не пропустити ворога.
Була ще тільки середина Другої світової війни. На світанку 12 липня бій розгорівся з новою силою. Поряд із знаряддями, укритими у землі, рвалися важкі снаряди і міни, авіаційні бомби падали. Вибухи не стихали з ранку до вечора.
До результату дня з решти чотирьох фашистських танків один все ж прорвався майже до самого знаряддя Кондратьєва. Морозов встиг вистрілити, фашист відповів, але снаряд розірвався десь ззаду. Ворожий танк повернув назад.
Напруження не спало. Батарейці втратили лік часу. Гітлерівці кидали в бій все нові і нові сили. Не зумівши розгромити батарею в лоб, вони обійшли її ударили з флангів і з тилу.
— Що будемо робити, товаришу старший лейтенант? — з тривогою запитав радист.
— Бити ворога,— спокійно відповів Морозів.— Зв’яжіться з командиром стрілецького полку.
— Слухає Одинадцятий,— пролунав в ефірі голос полковника.
Цій частині була надана батарея.
— Товариш Одинадцятий, прошу відкрити масований вогонь по квадрату тридцять три — тридцять чотири,— передав старший лейтенант.
«Морозів викликав вогонь на себе,— зрозумів полковник,— значить, іншого виходу немає…» І скомандував:
— Вогонь!
Над позиціями артилеристів з різким свистом промчали снаряди. Воїни мимоволі пригнулися і завмерли в окопах. Важкі снаряди почали рватися між батареєю Морозова і ворожими танками.
Видно, вогонь був надточним — батарея вціліла. Розриви снарядів припинилися, вляглася пил, і артилеристи знову побачили німецькі танки, тепер вони наступали значно лівіше. Морозов, не втрачаючи ні хвилини, вдарив по них прямою наводкою. Незабаром два танки запалали. Але тут з-за пагорба виповзла «пантера». Здавалося, сталева громадина ось-ось прорветься на вогневу позицію батареї.
В цей критичний мить командир батареї знову сам встав до знаряддю. Коли «пантера» була в ста метрах, він відкрив вогонь. По броні ворожої машини поповзли руді язики.
Атака танків противника була нарешті відбита. У поєдинку з «тиграми» та «пантерами» командир батареї був важко поранений, але поля бою не покинув. Гітлерівці ще довго тримали під кулеметним вогнем підступи до батареї. Цілий день довелося пролежати Морозову в окопі. Як тільки на землю спустилися сутінки, сержант Жуків на руках виніс свого командира з зони обстрілу.
Ранок Морозова літаком доставили у фронтовий госпіталь. Проте лікарі виявилися безсилі. Через добу він помер.
За вміле управління батареєю командування визначило Морозову військове звання капітан. Але не судилося офіцерові отримати нові погони: наказ прийшов в частину в день його смерті.
Посмертно Іван Костянтинович Морозов удостоєний високого звання Героя Радянського Союзу.