З вечора 3 квітня 1944-го сильно похолодало. Несподівано завьюжила завірюха. Пронизливий вітер пробирал до кісток. Землю вкрив ожеледь.
У пам’яті Плієва знову вставала зима 1941 року. Так само сипав той вечір сніг. Так само стояв він тоді, ще командир дивізії, в тривожному очікуванні. Так само підтягувалися ескадрони, щоб, потопаючи по пояс у снігу, збиваючи противника, прорватися в тил істринської угруповання ворога. В польовій сумці Плієва довго зберігалася записка Л. М. Доватора: «Оголошую за ваші сміливі бойові дії всьому особовому складу доблесної 3-ї гвардійської кавдивізії подяку. В результаті вдалих дій корпусу ворог метається на всі боки, рятуючись від загибелі. З привітом, генерал-майор Доватор».
Тоді було важко, але не легше і зараз. Частини кінно-механізованої групи рухаються до Роздільної на межі сил. Багато солдати засинають на ходу. Хтось впав і не зміг піднятися. Його поклали на бричку.
А вітер завиває всі злобней, б’ють в обличчя мокре дрантя снігу.
Зігріваючись на ходу, кавалеристи йдуть пішки. Притискаючись до залізниці, на рубіж атаки витягується 4-й мехкорпус.
І коні, і люди кожен кілометр долають з неймовірною працею. Здається, ще хвилина, ще мить — і впадуть люди на обледенілу землю, і піднятися не зможуть…
Ось зупинився 36-й кавалерійський полк. Плієв під’їжджає до командира:
— Чому встали?
— Бійці виснажені до межі, — відповідає підполковник С. В. Ориночко.
Командувач бачить це і сам, але він знає й інше. Досить дати перепочинок, як зваляться всі. Змучених людей потім не підняти. На холоді, в промоклому одязі багато хто просто замерзнуть. У такому разі вихід один — негайно вперед! Або зараз же потужна атака, або затяжний бій днем, коли втрати будуть величезними. Але як надихнути бійців, як у такому стані підняти їх на останній кидок?..
Генерал знав силу особистого прикладу. Йому безмежно вірять. Якщо він попереду атакуючих, значить, повернення немає.
Плієв повернувся до начальника штабу:
— Передайте в частині: я особисто поведу в атаку. Атака в кінному строю!
І понеслося по полицях:
— В атаку веде командувач!
В небо злетіли червоні ракети. Темінь розпороли вогненні траси «катюш», над студеної землею покотився гуркіт гармат.
Віддавши привід, генерал рвонувся вперед. Свистить у вухах крижаний вітер, сніг застилає очі. Якусь мить він мчить один, але ось праворуч і ліворуч його вже обганяють танки. Гул наростає. Поруч скаче ескадрон старшого лейтенанта Нурбия Куева.
Околиця Роздільної: Плієв згортає в провулок, зіскакує з коня. Командувач вбігає на ганок найближчої хати, але його випереджає коновод. В сінях гримлять постріли. Два трупи падають майже під ноги Плієва. Генерал відкриває двері в кімнату. У печі з піднятими руками стоїть німецький танкіст. Хату заповнюють офіцери. Радисти розгортають рацію.
Бій поступово затихає, віддаляючись до західної околиці міста. Лише на залізничній станції торохтять кулемети, горохом розсипаються автоматні черги.
Роздільна — остання залізнична станція, зв’язує одеську угруповання ворога з тилу. З її захопленням шлях на захід ешелонів противника повністю відрізаний.
Почало світати. Подекуди ще чулися постріли, але доля міста вже була вирішена.
У штаб фронту полетіло донесення: «Роздільна звільнена. Захоплені великі трофеї».
Пічугін стомлено опустився на сходинку ганку. Плієв присів поруч.
— Ну що, Миколо Олександровичу, мабуть, саме час і перекусити.
На вулиці показалася колона полонених.
— Звідки? — запитав командуючий.
Конвоїр зупинився, приклав руку до кубанке.
— Зі станції, товаришу генерал!
— Як зі станції? Звідти полонених вже вивели.
Обличчя сержанта розпливлося в усмішці:
— Це свіженьке. Тільки що зійшли з поїзда.
Здогадуючись, що його не розуміють, почав пояснювати:
— Розвідники повідомили, що з Одеси до Роздільної рухається поїзд. Ми його пропустили, але, вийшовши з вагонів, фашисти побачили перед собою автомати і кулемети — і почули нашу команду: «Хендехох».
— Молодці, — похвалив Плієв, — ведіть!
— Думаю, товаришу командувач, що таких кидків у нас буде ще чимало, — не погодився Головской.
— Правильно, Василь Сергійович, але в майбутньому, а я маю на увазі справжній рейд.
Вони сиділи вдвох — два генерали, доля яких сплелась з перших днів цієї важкої війни. Ісса Олександрович дивився на старого фронтового друга, а перед очима поставали картини минулого.
…Ранок 22 червня 1941 року. В читальному залі Академії Генерального штабу тиша. Чути лише тихий шелест переворачиваемых сторінок та шурхіт топографічних карт. І раптом в усталену тишу вривається тривожний голос:
— Товариші, війна!
Він пам’ятає короткий мітинг. Пам’ятає, як повернувся в зал і тут же написав рапорт з проханням негайної відправки на фронт. А коли прийшла відмова, не заспокоївся — написав другий, на ім’я наркома оборони. І прийшов довгоочікуваний виклик.
Потім була бесіда з Климентом Єфремовичем Ворошиловим.
— Скільки часу вам потрібно на збори? — запитав він Плієва.
— Дві години.
— Що ж, Борис Михайлович, йому і доручіть сформувати дивізію з кубанських козаків, — запропонував Ворошилов маршала Шапошнікова.
На полях Кубані йшла збирання врожаю, а в табір на жвавому березі Урупа з’їжджалися з станиць козаки. Термін формування був настільки стиснутий, що полковник Плієв не знав ні сну, ні відпочинку. В ті дні і прибув на посаду командира 37-го кавалерійського полку енергійний офіцер Василь Сергійович Головской…
