Розповідь змальовує реальну обстановку, характерну для Римської імперії II століття. Один з головних героїв, Гален, прославлений лікар, придворний медик імператорів Марка Аврелія і після його смерті Коммода, автор багатьох праць — філософських і головним чином медичних, у тому числі коментарів до творів Гіппократа.
Сатерн дивився на дорогу, уходившую до невисоких пологих пагорбах і терявшуюся серед них. Здалеку вона здавалася гладкою, немов сталеве лезо. Жодної виїмки або купини.
До милевому стовпа під’їхала двоколка, запряжена парою коней темної гнідий масті. Нею правил людина в дорожньому плащі й крислатому капелюсі. Зупинивши коней, він щось запитав у підбіглого господаря заїжджого двору, помотав головою, мабуть, у відповідь на його пропозицію послуг. Тим часом Сатерн, струсивши з тоги соломинки, підійшов до незнайомця. На вигляд йому було років двадцять п’ять — тридцять. У нього було смагляве обличчя з тонким носом і повним ротом. Блискучі, трохи витрішкуваті очі дивилися трохи гордовито.
— Не будеш ти такий добрий,— промовив Сатерн,— підкинути мене до Риму…
— Сідай,— запропонував незнайомець після недовгого роздуму.— Мої коні ще не втомилися, а вдвох їхати веселіше і безпечніше. Ти бачиш, я без рабів — вони ще в Брундизии.
По м’якій вимові Сатерн відразу визначив, що перед ним грек. Двоколка була гарячою від сонця і пахла якимись травами. Сатерн важко опустився на сидіння. Незнайомець натягнув віжки, і коні рвонули.
— Познайомимося, мене звуть Галеном,— сказав незнайомець.— Я медик.
Він вимовив це з гордістю, незрозумілою для римлянина. Лікарями в Італії були здебільшого раби або вільновідпущеники. І спеціальністю цій можна було пишатися не більше, ніж професією вчителя. Наче вгадавши думки Сатерна, Гален тут же додав:
— Я не з тих неуків, недоучок або навчалися занадто пізно, що можуть від глухоти прописати касторку, а від жару порадять лягти в холодну ванну. На щорічних змаганнях в Ефесі я не раз отримував нагороди за кращий лікарський праця року. Так і в Римі, де я прожив всього три роки, мене добре знають — п’ять років мене не було в Римі, а листа все йдуть і йдуть, і всім потрібно дати пораду і послати ліки, пояснивши, як ним користуватися.
— А хіба ліків немає у нас в Римі? Та й багато лікарів.
— О! — пожвавився Гален.— Ти, я бачу, зовсім не обізнаний у медицині! Лікарів-то багато, та скільки серед них шахраїв. Більшість називають себе лікарями і читати-то часто не вміють, не тільки писати! Так що читати — навіть говорити. Утворений пацієнт помітить у їх мовленні стільки помилок, що, якщо не дурний, і розмовляти з такими невігласами не захоче, не те щоб у них лікуватися. А чого варта звичка ломитися в будинок хворого з десятком, а то і двома учнів — від дотику стількох крижаних пальців і здоровий занеможет.
— Так, так! — підхопив Сатерн.— Таке було з одним з моїх учнів!
— А ліки? — продовжував Гален, несамовито махаючи віжками.— Так виробники ліків просто грабіжники чи неуки. Вони навіть не знають складу цілющих сумішей, а, коли хочуть приготувати їх за лікарського порадника, самі стають жертвою обману. Збирачі трав надувають постачальників, постачальники — торговців, торговці — лікарів, які не вміють відрізнити фіалки від кропиви. Поважаючий себе медик сам готує ліки. У мене є все, що входить в його склад. Я здійснив подорож на Кіпр за мідним купоросом і білої цинкової окисом. Мій приятель-кіпріот дружить з прокуратором рудників у Тамасса. Свинцевий блиск я отримую з покладів між Пергамом і Кизиком. З берегів Мертвого моря я привіз асфальт і пористі горючі камені. Індійське алое я купив у торговців, що вели караван в Палестину. Трави, які можна знайти на місці, я ніколи не куплю у проклятих торговців лікарськими товарами — їх мені приносять свіжими мої власні збирачі, а висушую я сам, нікому не довіряючи. Оливковою олією мене вдосталь забезпечив батько. Та й сам я в молодості запас його чимало. Лікувальними властивостями адже має витримане масло. Тепер ти розумієш, чому мої пацієнти та їхні друзі воліють відправити гінця до мене в Пергам, ніж користуватися послугами тих, хто думає, що брак уміння і таланту заповнять срібні інструменти з золотими ручками або судини зі слонової кістки, які вони розставляють на увазі у пацієнта.
— А як же ти дізнаєшся, що потрібно послати хворому, якщо замість нього бачиш гінця? — здивувався Сатерн.
— Так у листі ж вказані симптоми хвороби. З моїм досвідом мені неважко поставити діагноз і призначити правильне лікування. Тільки за минулий місяць я трьох сенаторів вилікував від хвороби печінки, п’ятьох — від важкої форми лютої у вас тут щовесни лихоманки, а двох, яких інші лікарі майже позбавили зору, врятував від сліпоти.
— Від сліпоти? — вигукнув Сатерн.— Але як же гінцям вдалося зберігати мазі, якими лікують зазвичай очі, під час довгого шляху? Або ти не використовуєш мазей?
Гален посміхнувся.
— Хто ж посилає мазь розведеною? Її розводять на місці. А везуть у вигляді чотирикутних паличок, на кожному кінці яких обов’язково ставиться клеймо лікаря, щоб ні в кого не було спокуси відрізати частину для себе. А на прикріпленій до палички етикетці ми зазвичай називаємо складові частини і пишемо, на воді, вині або яйці потрібно розтирати цю мазь.
— Я дивлюся, ти маєш справу з людьми знатними і багатими, не те що батьки моїх учнів. Як же тобі вдається ладнати з чванливим сенаторами?
— Звичайно,— відповів Гален після короткої паузи,— у могутніх людей багато примх. Але хороший лікар зуміє підпорядкувати своїм вимогам і примхливого хворого. Деякі лікарі потурають усім бажанням хворого. Така поступливість ганебна — обов’язок лікаря лікувати, а не розважати. Інші, навпаки, надмірною суворістю приписів викликають неприязнь пацієнта, часом навіть мало не ненависть до лікаря. І це згубно для лікування. Я ніколи не забуваю думки Гіппократа, який стверджував, що мистецтво наше покоїться на трьох засадах — хворому, хвороби і лікаря і що здолати хворобу можна тільки удвох, з допомогою самого хворого. Так що якщо хворий зненавидів лікаря, то його поради не підуть на користь. Тому я ніколи не буваю не дуже вимогливий, ні занадто м’який. Іноді доводиться і поступитися своїми переконаннями, якщо, звичайно, це не завдасть шкоди хворому.
— А як ти робиш, якщо хворому не по душі ні одне з твоїх приписів? У мене так було одного разу, коли мене запросили в один багатий будинок навчати розбещеного хлопчика.
Я тут іду мудрому пораду Гіппократа почати з того, щоб викликати подив і захоплення хворого в перші ж миті. Якщо він буде дивитися на лікаря як на істоту вища, то і поради його виконає охоче.
— І як же ти досягаєш такого здивування у римлян, які вважають вас, греків, людьми легковажними і — вибач мене — нікчемними? Або це не відноситься до людей високого становища?
— Ще як належить,— заперечив Гален.— Я і імператора зможу змусити виконати будь-яке моє розпорядження. Ти думаєш, навіщо я залишив Пергам і повертаюся в Рим, звідки п’ять років тому мене змусила виїхати заздрість і злість недоучок, які боялися моєї конкуренції і не винесли моєї слави? Мене запросив сам імператор. Буду особистим лікарем всієї імператорської сім’ї. Спробують тоді ці нездари знову на мене напасти, як в перший місяць мого перебування в Римі, коли вдесятьох навалилися на одного і побили з криками, що я позбавляю їх заробітку, відбиваючи пацієнтів!
— На тебе нападали в нашому місті?! — вигукнув Сатерн.— Ось вже не думав, що лікарі, подібно школярам, можуть зводити рахунки в бійці.
— Перша справа,— захоплено продовжував Гален, немов не помічаючи реакції співрозмовника,— це поставити діагноз. Я як тільки побачу хворого, одразу ж і кажу, що з ним сталося, а вже потім, ледве він отямиться від подиву, починаю розпитувати, уточнюючи подробиці. Ось у тебе, я відразу скажу,— хворі нирки. І головні болі часто бувають.
— Так! — захоплено підтвердив Сатерн.— Але як ти міг догадатися?
Це видно досвідченому оку за кількома ознаками. До того ж від сильних головних болів я перед самим від’їздом з Пергама лікував одного проїжджав через наше місто сенатора. Лікар, його супроводжував у дорозі, ні за що не хотів пустити йому кров. Просто дивно! Адже чи я в минулий раз з’явився в Римі, я відразу ж вступив у суперечку з дурнями школи Эрасистрата, і, після того, як я виступив проти них з письмовим твором і публічною лекцією і відповів на найскладніші питання, дуже багато, навіть я міг би, не хвалячись, сказати майже всі, эрасистратовцы стали прихильниками кровопускання.
Деякий час супутники їхали мовчки.
— А яке діло веде тебе в Рим? — запитав Гален.
— Я прямую в Мантую,— сказав Сатерн. Хочу поклонитися батьківщині Вергілія.
Гален промовчав. Але, судячи з виразу його обличчя, він вважав це справа не приносить вигоди і тому не заслуговує серйозного уваги людини.
— Значить, ти вчитель? — простягнув Гален, переходячи на грецьку мову.
— Був їм,— відповідав Сатерн теж по-грецьки.— Тепер у мене ослабли руки і голос. Не справляюся з шибениками.
— Так…— якось непевно промовив Гален.— У наставника молоді багато турбот, а невеликий гонорар. У нас в Пергамі вчителі не заробляють і на сандалі.
Він, мабуть, хотів додати ще щось, але в цей час з боку яру праворуч від дороги почувся слабкий стогін.
— Зупини коней! Там хтось стогне! — закричав Сатерн.
— Це небезпечно. Я чув, що в цих місцях пустувати розбійники! — заперечив Гален, лякливо озираючись.
— Допоможіть! — почулося з яру.
Сатерн став на підніжку і зістрибнув. Вже перебежав кювет і спустившись у яр, він почув, як на дорозі зупинилася віз. На вигорілій від сонця траві лежав зовсім голий чоловік. Від нього углиб яру тягнувся кривавий слід. Мабуть, нещасний повз до дорозі, стікаючи кров’ю.
Людина з зусиллям підняв голову, і Сатерн з подивом упізнав у ньому торговця пахощами. Всього лише годину тому він поважно сидів у своїй колясці, підозріло поглядаючи на що стояв в стороні старого вчителя. А тепер він дивиться на нього з благанням.
— О! — пролунав голос Галена, непомітно спустився в яр.— Удар по голові і дотичне поранення в груди. Мені вдавалося піднімати таких хворих за місяць. У гладіаторських казармах і в Пергамі, і в Римі у мене була відмінна хірургічна практика. Там для лікаря різноманітний матеріал, а пацієнти терплячі і невибагливі.
Поранений повернув голову.
— Допоможи мені,— сказав він слабким голосом.— Розбійники влаштували тут засідку. Відібрали всі гроші і одяг, але у мене в Римі компаньйон…
— Лікування непроста. Воно обійдеться тобі в двадцять тисяч сестерціїв,— поспішив попередити Гален.— Я з завтрашнього дня особистий лікар імператора. В імператорські покої не допустять новачка.
На обличчі пораненого з’явилося швидкоплинне вираз досади, але він ствердно кивнув головою.
— Звичайно ж ти отримаєш ці гроші, як тільки ми прибудемо в Рим.
— Допомогу потерпілому — наш обов’язок,— урочисто промовив Гален.— Цьому вчив Гіппократ.
Сатерн допоміг Галену донести пораненого і посадити його на шкіряне сидіння. Для нього самого в колясці тепер не залишилося місця.
Взявши свою торбинку, Сатерн присів на узбіччі дороги. Він згадав розмову господаря заїжджого двору з конюхом. Чи Не про це самому яру йшла у них мова? Так, дорога небезпечна для подорожніх. Римський закон загрожує грабіжникам розп’яттям на хресті. Але поки багатство приваблює людей, не виведуться вбивці і злодії. Когось штовхає на злочин жадібність, когось- жорстокість або несправедливість. Так біжать і стають розбійниками раби.
— Цей Гален згадував про свою роботу у гладіаторських казармах — «відмінна практика»! А хіба не страшно повертати людям життя для того, щоб вони знову вбивали один одного на потіху юрбі?
— Дорога… Дорога…— думав Сатерн.— Ти проходиш через сотні міст та селищ. Тисячі людських доль пов’язуєш ти. Дорога — жива нитка. Чим був би вічний Рим без своїх доріг? Пройшли століття вирізали на кам’яних плитах цю неглибоку колію. А що залишилося від тих, хто поспішав тобі в Рим, кого гнала туди жага слави і почестей, або нажива, або просто туга? Марій і Сулла, Красі і Цезар, Антоній і Цицерон для тебе такі ж подорожні, як цей торговець пахощами або модний лікар. Дорога… Ми піднімаємо тебе над річками і болотами, посипаємо гравієм або обкладаємо гранітом. Ми даємо тобі життя, а ти пам’ятаєш про нас не більше, ніж про черв’яків, выползающих на плити після дощу, або крикливих ворон, що сидять на милевых стовпах. Але, може бути, в цьому і є сенс нашого існування — працювати для майбутнього. Справи наших рук, плоди нашого розуму переживають смертних і дістаються майбутнім поколінням, як ця дорога.