За місяць перебування в запасному полку Рахимбай Рахматов дізнався, як має діяти стрілецьке відділення в наступі і в обороні, і не раз відзначався на тактичних заняттях тим, що вмів швидко відрити окоп повного профілю і замаскувати бруствер дерном. (Коли до війни йшло будівництво Великого Ферганського каналу, там працював Рахимбай і теж в три, а іноді в п’ять разів перевиконував норму на земляних роботах.
Дуже часто на заняттях командир взводу запитував, чи все зрозуміло. Рахимбай не ставив запитань, вважав незручним. Він належав до тієї категорії людей, які заздалегідь ніколи не заду ють питань. Мова йшла про бої, в бою буде видніше.
Наприклад, йому було зовсім неясно, чи завжди після кількох черг кулемета, а він був другим номером кулеметника, треба було відступати, потім пересуватися праворуч або ліворуч, змінюючи позицію.
Рахимбаю здавалося, що краще зробити окоп, гарний, зручний, і до цього окопу не підпускати ні німецьких автоматників, ні німецькі танки, бо добре відомо, що піхоті танк не страшний, якщо її захищає рідна земля. Крім цього, у піхотинців були гранати, з яких Рахимбай вже вмів робити зв’язки.
Незабаром йому довелося переконатися у своїй правоті. Він не пам’ятає але зараз йому здається, що село називалася Белово, десь на Калінінському фронті.
Праворуч і ліворуч перебували інші взводи їх роти. Вони тихо вночі підійшли до узлісся і дуже скоро добули собі окопи! Рахимбай теж вирив окоп. А потім тихенько поповз назад і незабаром повернувся разом зі своїм напарником Іллею і кулеметом.
Показав йому, який зручний і красивий окоп він спорудив. Тут були ніші для гранат. І кілочки для казанків була сходинка, на якій другим номером було дуже спритно стояти і подавати кулеметні стрічки. Був навіть маленький димар зверху прикритий прелыми листям і сучками. Закуривши, можна було в цей димар випустити від однієї до двох затяжок так, що цей дим не було видно ворогові. Хіба можна було піти з такого окопу?
Бійці почали чекати бою. А бій все не починався, тому що була ще ніч. І тільки коли почало світати, Рахимбай побачив, як з-за сараю вискочили, немов очамрілі віслюки, три невеликих бронетранспортера і помчали навскоси у бік сусіда праворуч.
В бронетранспортерах сиділо чоловік за вісім німців які на ходу стріляли з кулемета та автоматів. А за бронетранспортерами побігло чоловік сорок солдатів в зелених шинелях. Вони теж стріляли з автоматів.
Все це сталося так швидко, так несподівано, що Рахимбай навіть не встиг ні про що подумати. У нього були свої справи. Він готував стрічки, і йому ніколи було дивитися на поле. Він побачив поле лише в той момент, коли кроки в сорока від них гітлерівці почали переповзати в лощину, ховаючись за кущами.
Потім пролунала команда «Вперед!». Але в цей час Ілля був поранений, і Рахимбай один тягнув і кулемет, і коробку з кулеметними стрічками. Він було вже підбіг до кущів, за якими ще зовсім недавно були вороги. Але пролунав брязкіт гусениць і шум моторів, і була дана команда знову зайняти окопи.
Так пройшов перший день боїв. На світанку до окопу підповз незнайомий боєць разом з командиром відділення, і Рахимбай дізнався, що тепер кулеметником номер один буде він, а бійця Мішу треба в час, що залишився, навчити тому, що протягом цілого місяця вивчав Рахимбаи в запасному полку, до світанку показував, як треба заправляти кулеметні стрічки і що треба робити, якщо його, Рахимбая, як і його товариша Іллю, в бою ранять.
Другий день був схожий на перший. А на світанку третього десь попереду за лісом пролунали розриви снарядів, і молодший лейтенант, командир взводу, сказав, що треба виступати.
Вони ввійшли в село Місто без єдиного пострілу. У ній вже не було супротивника. Звідти маршем дійшли до станції, занурилися у вагони.
Потім кілька місяців вони стояли то в одному селі, то в іншому. Потім їх привезли вже звільнений Сталінград, а звідти — у бік Харкова. Рахимбай був уже не тільки кулеметником, але і бронебійників.