Офіцерів-євреїв гітлерівці з полону не «звільняли». Вони залишилися в офлагах і вижили. Це також відноситься і до офіцерів-євреїв всіх інших держав, що перебували у стані війни з гітлерівською Німеччиною, за винятком радянських офіцерів.
Факт порятунку цієї категорії євреїв від смерті на тлі тотального винищення єврейського населення належить до найбільш загадкових явищ в історії проблеми військовополонених періоду другої світової війни.
Не підлягає сумніву, що Гіммлер і весь апарат СД зі скреготом зубовним дивилися на сотні полонених єврейської національності, які, опинившись за колючим дротом таборів для військовополонених, уникали смерті в газових камерах.
Згідно з післявоєнним визнанням підполковника Теодора Крафта з Управління у справах військовополонених, начальник поліції безпеки звернувся в це управління з вимогою видати йому військовополонених-євреїв всіх держав. Проте після кількох місяців «боротьби» вимогу поліції безпеки було відкинуто.
Безсумнівно, що з питання про долю цієї категорії полонених велися бурхливі дискусії: висловлювалися «за» і «проти» знищення шляхом передачі цієї групи полонених в руки вбивць з СД.
Але перш ніж було прийнято остаточне рішення, брала верх то одна концепція, то інша. Кожен раз це так або інакше відбивалися на становищі даної категорії військовополонених, про що мова буде нижче.
Офіцерів-євреїв не «звільнили» разом з рядовими (на початку 1940 року), мабуть, тому, що гітлерівці побоювалися, що ця категорія полонених офіцерів поряд з іншими зможе підсилити рух Опору командними кадрами. Ймовірно, саме це і вплинуло на рішення про тимчасове затримання офіцерів-євреїв в офлагах.
Однак «расові» тенденції гітлерівців вимагали відокремлення євреїв від «арійців» навіть за колючим дротом таборів. Напевно тут грали якусь роль і інші, побічні фактори, наприклад прагнення розділити і посварити зазвичай монолітну у всіх таборах офіцерську масу всіх національних категорій, однаково налаштовану щодо окупантів і табірних влади.
Перші спроби організації гітлерівцями єврейських гетто в офлагах належать до літа 1940 року. Однак питання про виникнення проблеми організації цих гетто не з’ясовано до кінця. У офлагах для англійців і американців гетто не було.
Чи намагалися гітлерівці організувати їх, зустрілися вони з явним опором або взагалі такі спроби не робилися, — досі не встановлено. В деяких польських і французьких офлагах гетто були створені, в інших — ні.
Виникали гетто тільки на основі рішення гітлерівських властей, але вони ніколи не були плодом ініціативи самих полонених. Але тоді постає питання: чому ж все-таки в одних таборах, гетто, а в інших— ні?
Деякі полонені (наприклад, капітан Елента) в своїх повідомленнях схильні приписати таке положення речей особистої позиції старости табору по відношенню до вимог гітлерівців, що стосуються реєстрації та геттоизации» полонених-євреїв. Деякі факти підтверджують цю тезу.
У таборі Итцехо (Шлезвіг-Гольштейн) у 1940 році під час перевірки було оголошено, що всі євреї (зрозуміло, в расистському тлумаченні цієї національності, тобто до третього покоління, включаючи сюди навіть поляків-католиків, у яких бабуся чи дід були євреями) повинні зареєструватися у табірній комендатурі.
Міра ця викликала гарячі дискусії серед офіцерів. Більшість схилялася до думки, що євреї не повинні реєструватися. При цьому вони формулювали свою позицію приблизно в тому дусі, що Німеччина не повинна втручатися в національні справи польських офіцерів.
Це більшість висловлювала претензії до тих полонених, які підкорилися наказу (залишилася значна група незарегистрировавшихся). Вже тоді поширився слух, що проведена реєстрація була прелюдією до «геттоизации», але староста табору генерал-майор Зулауф заявив, що не допустить організації гетто. І дійсно, в Итцехо, як і в офлаге Зандбостель, де генерал Зулауф також був старостою табори, гетто не були створені.
Не було допущено створення гетто і в офлаге ХС в Любеку (міжнародний «штрафний» табір для «норовливих» полонених), на що в рішучій мірою вплинула позиція польського старости табору генерала Пискора.
У той же час існувало гетто в Десселе, створене на основі розпорядження ОКВ майже через дев’ять місяців після прибуття туди польських офіцерів. Гітлерівці пригрозили «наслідками» всім, хто не зізнається в тому, що він єврей.
При цьому відділ контррозвідки залишив за собою право остаточно вирішувати, кого вважати євреєм. Характерно, що після прибуття в Дессель транспорту польських військовополонених з Любека (II і III батальйони) перебували там євреїв не стали поміщати в гетто, хоча офіцер контррозвідки за даними картотеки знав про наявність їх у цьому транспорті. В результаті в гетто знаходилась лише частина офіцерів (I батальйон).
У офлаге II в Нейбранденбурге гетто було організовано в 1942 році. Гітлерівці поіменно викликали євреїв для приміщення їх в окремий барак. У своїх колишніх поневіряння по таборах в Ламбиновицах і Пренцлау полонені-євреї не піддавалися ізоляції від інших військовополонених.
Навесні 1943 року групу полонених з нейбранденбургского гетто, а разом з ними і групу офіцерів-поляків, які перебували на дуже поганому рахунку у офіцерів контррозвідки (всього 200 осіб), перевели в офлаг Дессель.
Факт відправки значної групи офіцерів-поляків разом зі своїми єврейськими товаришами полонені зустріли з деяким полегшенням: міра була зрозуміла так, що євреїв принаймні не вивозять на «ліквідацію».
Проблему гетто в офлаге ПС в Добегневе (Вольденберг), а також спроби фальсифікувати події, що передували створення гетто для полонених взагалі, зачіпає Маріан Браидыс у своїй книзі «Похід в шталаг».
За його словами, влітку 1940 року всі офіцери-євреї були зосереджені в міжнародному дулаге в Хаммерштейне, звідки їх мали «звільнити» і направити в гетто або вислати в концентраційні табори.
Однак з незрозумілих причин гітлерівці відмовилися від такого наміру. Полонених розподілили по різних офлагам, зокрема 80 людей помістили в Добегневе в окремому бараці (ХП-а).
Протягом наступних років їх неодноразово турбували «підготовкою до походу», але кожен раз після ретельної перевірки, обшуків та реєстрації у табірного офіцера контррозвідки полонені поверталися у свій барак-гетто, де пробули до кінця війни.
Брандис робить досить обґрунтований висновок, що ці повторювані перетрушування і реєстрації відображали спробу гітлерівців вилучити цих полонених з-під захисту Женевської конвенції.
В інших таборах, наприклад, в Десселе, з кіл, близьких до відділу контррозвідки, теж проникали вести про деяких, ще не выкристаллизовавшихся задуми щодо полонених-євреїв. Ходили чутки про намір зосередити їх в особливому таборі. Але і в цьому випадку все обмежилося чутками.
Ми вже згадували вище, що поряд з можливою закулісної «боротьбою» між Гіммлером і Управлінням у справах військовополонених здійснення політики відділення євреїв всередині офлагов, мабуть, мало на меті сіяти і ширити національну ворожнечу і ненависть серед офіцерів, вбивати клин між окремими групами полонених. Ці розрахунки потерпіли повне фіаско. Ось деякі приклади.
Коли в штрафному офлаге в Любеку гітлерівці змусили старосту табору виділити спеціальний блок для французьких офіцерів-євреїв, в це гетто демонстративно ввійшли два офіцера-француза (у цивільній службі — священики). Гітлерівці трималися пасивно.
Подібне свідчить і Брандис, говорячи про табір в Добегневе: «…Антисемітські витівки, які користувалися повною підтримкою відділу контррозвідки, не змогли перетворити це табірне гетто в гетто дійсне.
Протягом усіх років полону між бараком XII-а де було гетто] і іншою частиною табору незмінно зберігалися нормальні товариські стосунки, а позбавлені передач від родичів полонених з барака XII-а отримували матеріальну підтримку за рахунок посилок, переданих їм товаришами з інших бараків».
Від цього правила відступали тільки нечисленні зрадники— «фольксдейче», до яких всі полонені ставилися з презирством і які бойкотували іншими офіцерами, а також деякі старі члени ЗНМ [«Національно-радикальний табір»— польська фашистська організація, створена в 1934 році].
М. Брандис наводить випадок, що стався з одним підпоручиком— членом ЗНМ, спійманим полоненими «в той момент, коли він хотів кинути в поштову скриньку адресований відділу контррозвідки донос на, приховував від німців своє єврейське походження».
Резюмуючи вищесказане, ми можемо стверджувати, що реєстрація і «геттоизация» офіцерів-євреїв в тому вигляді, як вони практикувалися щодо єврейського населення взагалі, покликані були стати першими кроками до їх знищення (постановка на облік, зосередження в одному місці, легкість «виселення» в потрібний момент). Однак винищення не сталося. Цього гітлерівці не зробили навіть тоді, коли верховна влада над усіма полоненими перейшла (у жовтні 1944 року) в руки СС.
Вельми сумнівно, щоб причина тут крилася в повазі до Женевської конвенції: гітлерівці неодноразово ступала. Мабуть, тут зіграло свою роль побоювання за наслідки, оскільки полонені офіцери були поіменно зареєстровані в Міжнародному Червоному Хресті.