Один з боїв за Дніпро | Історичний документ

Чотири години нерівного нічного бою, гуркоту вибухів, стрілянини, крику і стогону…

Чотири години жорстокого бою за крихітний виступ рідний дніпровської землі, названий плацдармом…

Це час здавалося Лапушкину швидкоплинним, коли вдавалося відбити чергову контратаку гітлерівців, і цілої життям і навіть вічністю, коли в темряві і димі ворог наступав незламної хвилею і від його остервенелого вогню неможливо було сховатися. Особливо млосно і довго тяглися секунди затишшя, коли вбиті перед траншеєю здавалися притаившимися стрибати і коли гітлерівці розпливчастими силуетами миготіли за рідкими кущами, готуючись до нового кидка. Потім був сам кидок, і супротивник, вже вкотре, знову відкочувався під кулеметним вогнем Симакова і Волгіна, під автоматними чергами дивом ще залишалися в живих бійців Лапушкіна.

Не встигали осідати одні земляні фонтани, як поряд з ними виникали нові; не встигала відкотитися одна хвиля контратакуючих, як її вже підкріплювала наступна…

Ось Філіп чує, як німці, відкотившись в кущі, в низинку, про щось перемовляються. Ясно, готуються до чергової спроби збити радянських солдатів. Семків і Волгін, перебуваючи на флангах підковоподібного виступу, біля обривів, ногами ссовывают вниз каміння, створюють шум: авось клюнуть фашисти, подумають, що це підкріплення до наших прибуває.

Але допомоги не було, і Лапушкін раз оглядався: «Коли ж? Скоро?..»

В очікуванні підкріплення

Нічна темрява вже почала змінюватися передранковій туманною сірістю. Подекуди ясніше і чіткіше, ніж раніше, проглядалися берега. Відкрита смуга перед бійцями була всіяна ворожими трупами. За ослаблій силі і щільності вогню захисників плацдарму гвардії сержант міг безпомилково судити про драматичному становищі справ у взводі.

Сам він сидів у кам’янистій ущелині, присипаною землею. Тупий біль у лівому боці і нижче, по всій нозі, не давала забути про рани, яку колись було не те що обробити, але навіть мало-мальськи забинтувати. Праворуч командир взводу розрізняв кулеметника Сімакова, недалеко від нього, трохи попереду,— нанайца, прізвище якого Філіп не встиг запам’ятати (солдатів прибув у взвод перед форсуванням Дніпра), але знав, що цей новачок — тайговий мисливець, обстріляний фронтовик, який пройшов війну з самого початку. Зліва на покаті прибережжя горбився Саша Волгін, його бойовий друг. Лапушкін свиснув і показав йому руку з загнутим великим пальцем: «Нас залишилося четверо». У відповідь Волгін підняв диск з патронами: «Останній…»

Вибухи шматували берег і вирували воду. Пил, дим і гар застеляли окопи і траншеї, було непроникне темно і душно. Спалахував і гас світло ракет. Миготіли вогненні рядки автоматних черг. Лапушкін побачив, як прямо проти нього виріс темний силует людини і в його руках затремтів, забився в лихоманці автомат. Верескливо заспівали над головою кулі. Потім, ніби вколовшись про його, Філіппову, коротку чергу, фігура гітлерівця надломилася і впала, ледь не дотягнувшись простягнутою рукою з автоматом до каменю, ховала Лапушкіна.

Бойко затарахтел «Дегтярьов». Його вогонь підкосила біжать по краю обриву. Там пролунали крики і стогони. Вилазку фашистів зліва Волгін відбив останніми набоями… Командир взводу, змінивши диск у автомата, повернув голову направо і побачив полузасыпанного в траншеї нанайца. Той, схиливши голову, дивився неживими очима в бік командира. Поруч лежав автомат без диска. В руці тайговий мисливець тримав ножа…

«Прощай, друже!» — подумки попрощався Лапушкін і шаленої злості кинув одну за одною гранати за кам’яний валун, з-за якого лунали автоматні черги.

За час безперервної чотиригодинного бою гвардії сержант ніби закам’янів у своїй ущелині. Мокрий і присипаний землею, він здавався безформною брилою. Поранене стегно оніміло, стало нечутливим, нога стала неслухняною, ніби чужий. Він повів поглядом наліво-направо, відшукуючи товаришів. Ось вони, всього двоє: Симаков за кулеметом і Саша Волгін з автоматом. Попереду ворог. Незломлений, затятий ворог.

Скупо, ощадливо вдарив Сімаков з свого «дегтяра» і раптом, неприродно рванувшись, немов підвівся над кулеметом, помахом руки збив каску і повалився па спину, ніяково підвернувши ноги.

— Саша, до кулемета! — крикнув Лапушкін, сам не в силах зрушитися з місця.

Цей крик гвардії сержанта ніби підхльоснув гітлерівців: з-за кущів зарокотали великокаліберні кулемети, пролунали голоси:

— Русс, сдавайс!
— Зараз, зараз, поспішаю…— всміхнувся Пилип, направляючи автомат убік голосів.

Ожив кулемет Сімакова — сюди нагодився Волгін. Та тільки лічені секунди «жити» цього кулемета: зараз закінчаться патрони…

А тут знову вдарили міномети противника.

Остання куля

Ворожі кулі і осколки, рикошетируя, засипали Лапушкіна кам’янистій крихтою, землею і пилом. Шукали, намацували. Все ближче… Різко і боляче вдарило в руку біля самого плеча, потім у стегно, те саме, поранене… Філіп сіпнувся, ослаб до землі.

Скільки був у забутті — не знав, тільки відчув, як хтось трясе його, та так сильно, що тіло пронизало нестерпним болем. Філіп важко відкрив очі, підняв голову.

— Командир, командир! Патрони скінчилися! — кричав Волгін, продовжуючи торсати.— Відходити треба!
— Відходити?! — насилу видавив з себе Лапушкін. — Такого наказу я не отримував. А патрони… Патронів кругом багато.— І слабким кивком вказав у бік ворожих трупів.
— Зрозумів, командир! Патрони будуть. «Здобудемо!» .

Волгін поклав на коліна Лапушкину останню гранату і уповз.

— Ти їх бей, Сашок! Поки живий — бий… — ледве чутним голосом напучував його Філіп.

Гітлерівці між тим стали перебігати по відкритому місцю біля гострого злами берега, заходили з флангу і продовжували кричати:

— Русс, сдавайс!

Скільки їх було, Лапушкін вже не міг бачити, в очах миготіло і туманилось. Вони втекли, і зліва, і справа, і прямо на нього. Ось-ось наваляться, живим візьмуть… «Не бувати цьому!»

Один з боїв за Дніпро | Історичний документу часи Другої світової війни.

print
Сподобалася стаття? Поділитися з друзями: