Скільки квартир я відвідала, скільки різних людей побачила. Затемнені, закіптюжені, холодні, з остиглими буржуйками кімнати, виснажені, завошивлені, під купою ганчір’я хворі. Чим я могла допомогти їм тоді?
Могла звільнити від роботи тих, хто ще працював, могла помістити в лікарню. Вчила з’їдати одержуваний хліб не відразу, а частинами, на протязі всього дня. А, головне, намагалася підтримати бадьорість духу.
Як показала практика, виживання сприяло не тільки харчування, але і високий моральний стан. Відвідувала хворих на дому, зуміли зберегти в екстремальних умовах ті високі душевні якості, які завжди були притаманні справжнім ленинградцам.
У свої 20 років я була такою худенькою, що багато жаліли мене. Деякі пропонували чашку окропу, а одна жінка якось навесні, коли вже зійшла трава, пригощала мене коржиком з пирію і вибачалася, що більше у неї нічого немає. Прикладів доброти, взаємодопомоги було багато. Витримки, стійкості, порядності ленінградців не лише дивуватися треба, але й схилятися перед ними.
Ці ж риси були присутні й у наших викладачів. Багато з них жили на території інституту, і разом з нами переносили всі тяготи блокади. Не відставали від них і студенти.
Я подружилася з Нікою Ставской — душевно стійким людиною. Ми намагалися не говорити про їжу, холоді, фізичної слабкості, а зберігати бадьорість духу, підбадьорювати один одного. 30 років після закінчення інституту, на одній із зустрічей випускників, ми згадали про це і дякували одне одного.
Прикладом стійкості, турботи про своїх близьких на шкоду собі, цілеспрямованості може служити мій друг Ірина Яківна Рівлін. Ми народилися в один рік, день і годину. Десять років просиділи в школі за однією партою і зберегли дружбу до теперішнього часу. Навчаючись в різних інститутах, продовжували, хоч і рідше, ветречаться.
Взимку 1942 р. в місті почастішали пожежі, гасити було нічим, вигорали всі внутрішні перекриття, в будинках залишалися одні стіни. Ось у такий час я відвідала подругу і знайшла її важко хворий з дуже високою температурою. І треба було такому статися — тільки почали розмову, як раптом у стіні виникло загоряння.
блокаду пропрацював робочим в одному з житлових управлінь. З ящиком необхідних інструментів він допомагав мешканцям ліквідувати після бомбардувань пошкодження в квартирах. Нікому не відмовляв, якщо міг допомогти, нічого не вимагаючи натомість. Згодом, коли стало легше і краще, зайняв більш відповідальну посаду, пов’язану з відновленням квартир.
Завдяки врівноваженого характеру, з притаманною йому справедливістю, вирішував багато квартирні спори, давав розумні поради. Думаю, що завдяки йому ми врятувалися від голоду. На роботі йому вдавалося діставати плитки столярного клею, ремені. Все це йшло в їжу. З столярного клею і ременів варили холодець. Пригощали цими стравами знайомих, зрідка заходили до нас. Ми з мамою намагалися дати йому зайву порцію хліба або іншої їжі.
Завжди своїм спокоєм, рівним поведінкою, він піднімав у нас настрій і віру в Перемогу. Здавалося, що він все знає, біля нього завжди було надійно і добре. Він пережив блокаду, був нагороджений медаллю «За оборону Ленінграда», помер у 1954 р. Вічна йому пам’ять! (спогади медсестри)