У другій світовій війні командос комплектували з добірних солдатів, які далеко від лінії фронту, в тилу ворога, невеликими групами по декілька чоловік) вели нерівну, але дуже важливу для перемоги боротьбу з фашизмом.
Цей метод боротьби, боротьби диверсійної, небезпечної знайшов широке застосування в останній війні (причому з обох сторін) на всіх театрах військових дій. З точки зору міжнародного права це були такі ж вояки, як і всі інші представники інших родів військ, якщо врахувати, що вони були одягнені у військову форму і цілком відповідали тим вимогам, які пред’являлися міжнародними угодами до комбатантів. У разі, якщо вони потрапляли в полон, у них було повне право користуватися статусом військовополонених.
Дещо раніше інших цей метод боротьби застосували англійці. Британський адмірал Роджер Кэйес 17 липня 1940 року був призначений керівником так званих комбінованих операцій» («Director’of Combined Operations»).
У його функції входили, зокрема, організація та підготовка командос, а рівно і взаємодіючих з ними морських підрозділів. В кінці 1941 року вони (командос) були включені до складу сухопутної армії як складова частина регулярних військ.
В бойову задачу командос входили наступні дії: вчинення диверсій проти різних важливі з військової точки зору об’єктів, організація та інструктаж руху Опору в окупованих гітлерівцями країнах, передача по радіо дані, що цікавлять власне командування, і т. д.
Німецький адмірал Бахман так оцінив мети союзного командування при організації підрозділів командос: «Ворог намагається при можливо меншій витраті людей і матеріалів завдати нам удари у військово-економічній галузі».
Гітлерівці застосовували цей спосіб боротьби в різних формах, використовуючи, з одного боку, дрібні групи парашутистів, сбрасывавшихся з метою здійснення диверсій і створення паніки в тилу ворога, а з іншого — створений в 1940 році спеціальний диверсійний полк «Бранденбург 800», який підпорядковувався начальнику гітлерівської розвідки і контррозвідки адміралу Канарісу, а безпосередньо — його заступнику генералу Лахузену.
У завдання диверснонного полку входило захоплення раптової атакою таких важливих стратегічних пунктів, як, наприклад, мости, тунелі, греблі тощо, а потім утримання до підходу армійських частин. Полк цей складався переважно з «фольксдейче» різних європейських держав, які добре знали мову країн, які стали жертвами гітлерівської агресії.
Диверсанти з полку «Бранденбург 800», грубо порушуючи закони війни, часто виступали у формі військ противника і користувалися його екіпіровкою та спорядженням. Прецедентом тут було організоване за співпрацю вермахту горезвісне «напад» на радіостанцію в Глівіцах 31 серпня 1939 року, яке викликало німецьке «контрнаступ», що стало початком другої світової війни. Ті ж самі «методи», але вже в більш широкому масштабі, застосовувалися полку «Бранденбург 800» під час агресії проти Радянського Союзу.
Найбільшою за чисельністю групою командос в гітлерівському вермахті було так зване з’єднання «К» (диверсійно-штурмовий з’єднання), що входило до складу ВМС і спочатку налічував 5 тисяч, а пізніше — до 16 тисяч осіб.
Це були екіпажі одномісних торпед, одномісних підводних човнів, що вибухають моторних човнів і т. п., що оперували головним чином біля узбережжя Франції та в прибережних районах Північного моря.
Для своїх десантників-парашутистів гітлерівці вимагали повних прав комбатанта, особливо поводження з ними як з військовополоненими. У наказі від 2 червня 1940 року, під заголовком «Про парашутистів» («Fallschirmjager»), ОКХ категорично заявляв, що німецькі парашутисти є складовою частиною регулярної армії, причому для їх безспірних прав комбатантів абсолютно байдуже, де вони скинуті (на фронті чи в глибокому тилу) і як вони діють (поодинці або групами).
Вони діють — на відміну від інших родів військ — у льотній формі, і вести боротьбу з ними правомочні тільки збройні сили супротивника, але ні в якому разі його невійськова поліція або ж цивільне населення.
З гітлерівськими парашутистами, які виконували функції комбатантів у відповідності з Гаазькою конвенцією (тобто виступали у військовому обмундируванні, відкрито носили зброю і т. д.), союзники зверталися як з військовополоненими. У той же час самі гітлерівці застосували до командос союзників систему поголовного винищення і вбивства без суду, абсолютно відступивши від принципів, дотримання яких вони домагалися для себе.
Враховуючи, що командос складалися з добірних солдатів, неважко встановити, що метою гітлерівських методів була — як це охарактеризував французький обвинувач Дюбост на процесі головних гітлерівських військових злочинців — «спроба знищення еліти [солдатів. — Ш. Д.] і поширення терору на війська союзних армій».
На Нюрнберзькому процесі представник англійської звинувачення Робертс запитав генерала Иодля чи він робить відмінність між англійським льотчиком, бомбардирующим електростанцію з повітря, і англійською парашутистом у військовій формі, який підриває її. Відповідь Иодля був такий: «Як я вже говорив, якщо солдат, який тільки підриває або руйнує певний об’єкт, є солдатом в повному обмундируванні, то я не вважаю цю акцію суперечить міжнародному праву».
Так говорив Иодль після війни. Практика ж гітлерівців у цьому відношенні була зовсім протилежною.