Дружина лісника Антона Харі, згорблена негараздами жінка, метушилася біля печі, випікала хліб. Їх сторожка Сторожка була однією з конспіративних явок районного комітету партії. Лісник ще напередодні ввечері пішов з партизанами і поки не повертався. У задній кімнатці залишилися тільки радистка Ніна і перекладач загону імені Фрунзе Андрій. Вони возилися з рацією, намагаючись налагодити її.
Господиня помітно хвилювалася. Вона раз у раз підходила до вікна, поглядаючи на стежку, яка втекла через галявину вниз до криниці. «Що там могло статись? — думала вона. — Де він стільки пропадає?»
Її син Петря вже більше години, як пішов за водою і не повертався. Нарешті він з’явився на стежці. Але йшов не один — за ним слідувало двоє невідомих. Дружина Антона уважно оглянула людей підходили і зблідла: то були фашисти. Не роздумуючи, одразу ж кинулася в задню кімнату і крикнула: «Німці!» Ніна швидко взяла пістолет і стала за дверима. Андрій же, схопивши автомат, вистрибнув у вікно, що виходило у двір, і причаївся за купою дров.
Дійшовши до порога, фашисти штовхнули хлопчика, показуючи йому на мигах, щоб відкривав двері.
— Хенде хох! — пролунав за їх спиною різкий голос Андрія.
Німці завмерли з піднятими руками. Вийшла з засідки Ніна, обшукала гітлерівців. В одного окрім зброї і документів відібрала медаль за участь у боях за Крим і кілька знімків повішених радянських людей.
— Ось які ваші бойові «подвиги», бандити! — з ненавистю промовив Андрій, хапаючись за автомат.
— Спокійніше, Андрій, — зупинила Ніна. — Почекаємо командира, нехай він вирішить, що з ними робити, може, вони знадобляться як «язики».
Фашистів зв’язали і посадили в льох.
Як виявилося, полонені дійсно повідомили багато цінних відомостей, які партизани передали в свій штаб.
Ніч пройшла спокійно. Мабуть, окупанти не зважилися вночі шукати зниклих, так і партизан побоювалися.
На ранок Андрій з групою товаришів пішов у розвідку, до Цыганештскому монастирю. Залишалося незрозумілим, чому фашисти нічого не роблять? Мабуть, чекають, що партизани виявлять себе самі.
Про те, що сталося далі, розповів Петря Харя.
— Піднялася наша група прямо через ліс, на вершину пагорба і потім спустилася до монастиря, могутні стіни якого біліли крізь вербові і тополиные зарості по той бік ставу. У бінокль ми уважно оглянули околиці, нічого підозрілого не виявили.
— Пішли! — промовив комісар і рішуче ступив уперед.
Ледь піднялися на греблю ставка, як раптом відчинилися ворота монастиря, назустріч нам виїхав на возах ворожий збройний загін. Партизани відкрили вогонь з автоматів, у фашистів, полетіли гранати.
Німці кинулися до зброї. Зав’язалася жорстока сутичка, вороги заметалась по двору, падали, вражені партизанськими кулями. Ми вирішили відійти до лісу. Але навряд підійшли до лісовій галявині, як навколо стали рватися міни. Це відкрив вогонь, затаївся десь за монастирською стіною, ворожий міномет.
Андрій, наш перекладач, тут же впав замертво. Василь Фролов, завзятий хлопчина з села Бравичи, як-то дивно уперся дулом автомата в сніговий замет, мить тримався на ногах, але потім сповз вниз — він був смертельно поранений осколком.
«Петя, біжи до лісової сторожки, клич товаришів на допомогу!» — крикнула мені, ледве переводячи дух від утоми, санітарка Поліна і побігла перев’язувати поранених.
Я вибіг на дорогу і побачив взмыленную кінь, яка виривалася від завислого на поводьях мертвого німецького солдата. Помітивши мене, кінь шарахнула, і фашист впав. Я встиг підбігти до коня, скочив на неї і поскакав до лісової сторожки. Тільки й встиг сказати: «Монастир. Німці… Андрій мертвий, Вася — теж».
Партизани на конях помчали до монастиря. Ну і я з ними. Бій вже закінчувався. Біля воріт, на березі ставка, під парканом валялися трупи ворогів. Решта відступили і розбіглися. Партизани, розпалені боєм, обмінювалися враженнями. Але треба було детально з’ясувати обстановку, зорієнтуватися, як діяти далі.
— Хто піде у розвідку? — звернувся до нас комісар Микола Тетьянко.
Відгукнулися багато хто. Він обломив кілька паличок, запропонував нам тягнути жереб. Пощастило мені і моєму сверстнику Андрію, жителю села Богзешт. З великими пересторогами ми попрямували до монастиря. Не доходячи до воріт, побачили, як звідти вискочив здоровенний монах з мотикою в руках; кількома ударами збив з ніг ворожого солдата і скинув його у ставок.
Помітивши мене і Андрія, він з подивом витріщився на нас:
— Що ви тут робите, хіба не бачите, що діється навколо?
— Ми партизани. Є ще німці в монастирі?
— Ні, всі повтікали.
Підійшли інші бійці із загону. Допомогли підібрати ікони та інше церковне майно, яке не встигли розграбувати фашисти.
— А нам казали, що партизани — бандити і служителі диявола», — дякували нас ченці.
— У нас важко з харчуванням, — звернувся до них комісар. — Поділіться продуктами. Стане в нагоді і зброю.
Настоятель монастиря Ієронім розпорядився навантажити нам три вози.
Ми повернулися до лісової сторожки. Під гіллястою яблунею в кінці саду поховали своїх загиблих товаришів. Окупанти залишили в околицях монастиря до двох десятків трупів.
Звістка про те, що партизани розгромили ворожу засідку, повернули монастирю його «святе майно» і що ченці були заодно з партизанами, швидко облетіла округу. До нас потягнулися люди, в загін прийшли нові бійці. Майже щодня вони скоювали нальоти на ворога — чатували його на дорогах, руйнували лінії зв’язку, нападали на сторожові пости.
Стало відомо, що окупанти прокладають, телефонний кабель з Речулы у Курки. Солдати розтягнулися довгою ланцюжком. Але ось у криниці, біля сторожки, вони зупинилися попити і перепочити. Один з них вирішив заглянути в сторожку і став підійматися вгору по стежці. Кожні два-три кроки він зупинявся, щоб озирнутися навколо, знову крокував і знову насторожено прислухався. Чи передчував небезпеку, то фашисти були попереджені, що в цих лісах треба бути напоготові.
Дійшовши до хвіртки, німець помітив, що причаїлися за тином озброєних людей і стрімголов кинувся назад до своїх. Але тут заговорили автомати. Фашисти не встигли навіть взяти зброю з підвод. Багато були скошені влучним вогнем, а інші поспішно ретирувалися. Німецькі підводи партизани вкотили у двір сторожки, котушки з телефонним дротом спалили.
Залишатися в сторожці було небезпечно. Окупанти могли запідозрити, що вона служить партизанською базою. До того ж доходили відомості, що противник готує оточення партизанів і стягує до партизанських районів військові частини техніку.
Діяти в цій ситуації можна було тільки спільно.
Надвечір 14 квітня загін імені Фрунзе пішов у глиб лісу, в район невеликої висоти, звідки добре проглядалася околиця. У ту ж ніч сюди перебазувався і загін «Журналіст».
Як показали наступні події, таке рішення виявилося правильним і своєчасним.
Лісник Антон Харя відправив сім’ю до родичів у село Онешты. Сторожка спорожніла.