1 липня 1941 року 97-й загін за наказом командування прикордонних військ почав здавати ділянку кордону частинам Червоної Армії і відходити в тил. Він надійшов у розпорядження штабу охорони тилу 18-ї армії, а 13 липня був підпорядкований 12-ї армії.
Згадуючи ті героїчні дні початку Другої світової війни, Яків Іванович Тронин розповідав: «Служив я на 3-й заставі 1-ї комендатури. Виконував обов’язки командира відділення, був сержантом.
В середині червня 1941 року командування нашого 97-го загону вирішило організувати курси з підготовки снайперів. І нас, десять командирів відділень, за тиждень до початку Другої світової війни зібрали у район 4-ї комендатури для розбивки табору, облаштування наметів і стрільбища. Всі ці роботи ми закінчили 21 червня. Тієї ночі довго не спали. Тільки заснули — розбудив гул літаків.
Потім стали зі свистом перелітати снаряди. Комендатура від нас перебувала в півтора-два кілометри. Ми ще не встигли розібратися в обстановці, як почався обстріл щойно розбитого табору і наметів. У перші ж хвилини з десяти осіб трьох поранено, одного з них — важко. Сержантові Машкову я надав допомогу, доставив його до лікарні.
Кругом були чутні рушнично-кулеметна стрілянина і розриви артилерійських снарядів. Ми пішли в комендатуру, де дізналися, що німецько-фашистські війська перейшли в наступ по всьому західному кордоні. Через деякий час в комендатуру привели двох румунських солдатів і гітлерівського офіцера. Їх взяли в полон прикордонники.
Бійці нашої 3-ї застави три рази відбивали атаки румунських солдатів, підбили танкетку. Всі застави були стягнуті у комендатури. Протягом десяти днів ми не відходили в тил і несли службу з охорони державного кордону на своїй ділянці. Я щодня виходив у посилений наряд, відбивав з товаришами атаки румунських солдатів.
Через десять днів надійшов наказ, і ми в організованому порядку почали відходити в глиб нашої території».
Разом з Я. І. Трониным в одній комендатурі служив Микола Романович Романов. 22 червня 1941 року він у складі маневреної групи виступив на захист державного кордону. Коли разом з товаришами прибув на заставу, потрапив під артилерійський обстріл противника. З цього дня до 1 липня 1941 року Романів брав участь у боях проти румунських і угорських військ на кордоні з Румунією (Північна Буковина, Бесарабія).
«1 липня 1941 року 97-й прикордонний загін був відведений в Чернівці, лінія оборони передана мотострілкової частини,— згадував він.— Потім загін відійшов у напрямку Кам’янець-Подільський. Ріки Прут і Дністер ми долали вплав під бомбардуванням німецьких бомбардувальників, перефарбованих під вигляд радянських літаків з червоними зірками на крилах. Багато хто з нас загинули тут. Що залишилися в живих переформували в місті Кам’янець-Подільському та направили на оборону Києва».
Романів близько двох тижнів брав участь в обороні столиці України. Рив окопи, траншеї, будував землянки, обладнав вогневі точки, спостережні пункти, допомагав зв’язківцям тягнути телефонну лінію. Разом з іншими прикордонниками ночами ніс службу охорони тилу діючої армії. У всіх солдатських справах він був невтомний.
Обстановка на фронті складалася важка. Фашисти з кожним днем наближалися до Києва. Артилерійські снаряди далекобійних гармат вже били по місту.
У серпні 1941 року у лісі, на південь від Києва, кілька частин Червоної Армії потрапили в оточення. До них на виручку направили і 97-й прикордонний загін. Боєприпасів вже не було, тому билися врукопашну. Романова поранили в ліву ногу.
…Разом з іншими пораненими його на возах везли в Первомайськ. Але їх обоз потрапив під обстріл і був повністю розбитий. Романову удалося переплисти річку Синюху. Потрапив у село Корытно-Забугскую, де місцевий підліток Олександр Лещенко (глухонімий) зробив йому перев’язку, і через два місяці прикордонник одужав.
У жовтні Романів і ще два бійця, ховаючись після поранення в цьому селі, були схоплені німцями і відправлені у табір для військовополонених на станцію Підгороднє.
У травні 1944 року їх відправили в Чехословаччину. Тут нашому землякові вдалося втекти з табору. Місцеве населення допомагало йому продуктами харчування, одягом, захищало від гітлерівців. Він намагався йти на схід, назустріч Радянської Армії. Але поранена нога і сильне виснаження від недоїдання обмежували його нічні переходи.
Романів зупинявся у невеликих хуторах, влаштовувався на роботу. Серед населення все частіше чув розмови про успішне наступ Радянської Армії. Називалися міста, хутори, річки, де йшли великі бої з німцями. Люди з величезним нетерпінням чекали приходу визволителів. Відчуваючи свій близький крах, гітлерівці лютували ще більше. Тому рухатися на схід стало все важче і небезпечніше.
У травні 1945 року в одному з хуторів Романів потрапив до американським військам. У липні він був переданий радянському командуванню. Незабаром приїхав на батьківщину. Нагороджений медалями «За бойові заслуги», «За оборону Києва», «За перемогу над Німеччиною» та багатьма іншими.
З перемогою повернувся додому і Яків Іванович Тронин.
На жаль, імена і фронтова доля інших воїнів-чекістів, які служили в цьому загоні, поки невідомі.