Підштовхувана жандармами, з воріт виринув велика група людей. Їх насильно відправляли на каторгу в Німеччину. За нею бігли жінки. До самої околиці, де дорога згортає до Бравичам, чувся плач, стогони й людські крики.
Це людське горе не могло залишити байдужими бійців «Журналіста». Більше того, у декого навіть закрадалася думка: а чи не вони виною всьому сталось? Як визволити, врятувати від біди безвинних людей. Напасти на конвой і дати їм розбігтися по домівках? Чи вистачить у них сил, вдасться операція? Твердої впевненості не було. Ризик був занадто великий — і для бійців «Журналіста», і для самих заарештованих.
Жевріла надія на те, що самі заарештовані, принаймні сміливіші з них, спробують втекти з табору, щоб приєднатися до партизанів.
Підштовхнув заарештованих до рішучих дій один епізод, що стався в Бравичах, точніше, у місцевому таборі, який влаштували окупанти в шкільному дворі. Він був свого роду «перевалочним пунктом»: одних примушували рити окопи в долині річки Кули (німецькі загарбники, відкочуючись під натиском наступаючих радянських військ, мали намір тут закріпитися і тому спішно зміцнювали цей район), інших гнали до річки Прут, щоб потім відправити на примусові роботи в Німеччину.
Діло було так. За дорученням командира «Журналіста» в табір непомітно проникла дівчина з місцевих жителів. Вона повинна була розвідати обстановку і спробувати організувати втечу заарештованих до партизанів. Її зауважив офіцер.
— Ти як сюди потрапила? Адже перебувати тут суворо заборонено!
— Це моя дружина, пане лейтенант, — відповів один із заарештованих, ставши по стійці «струнко». — Ми недавно одружилися.
— Ось воно що! Ніжна любов! — насмішкувато сказав той. — А вона недурна!
Лейтенант повернувся до йде з ним двох солдатів і наказав:
— А ну-ка, роздягніть її, подивимося на красуню.
Дівчина кинулася бігти. Але солдати наздогнали її, притягли до лейтенанта і стали зривати з неї одяг. Вона відчайдушно закричала. Хлопець з кулаками накинувся на офіцера. І тоді сталося страшне: фашист вихопив пістолет і вистрілив у хлопця. Той звалився замертво. З несамовитим криком дівчина стала вириватися з рук солдатів. Пролунало ще два постріли. Крик обірвався.
Все це сталося на очах у заарештованих. Табір не спав всю ніч. У багатьох дозріло рішення перебити охорону і бігти до партизанів.
— Нічого нам більше залишатися в цьому пеклі, — твердив Василь Пую, відомий серед сесенцев своєю сміливістю.
— Тікати? — запитав Павло Бежан. — Піймають — розстріл на місці.
— Як хочете, — стояв на своєму Василь. — Ризик великий, можуть і зловити. Але життя у людини одна.
Під покровом ночі вони, як тіні, пробралися через колючий дріт, вийшли з села і попрямували навмання через поле, у бік лісу. Перед світанком були вже в лісі. Зупинилися на галявині біля відомого в окрузі Чофульского колодязя.
— А якщо не знайдемо партизан?
— Тоді самі станемо партизанами, — сказав Василь.
Хлопець знав, що біля цього колодязя зрідка з’являються озброєні люди. Він аукнул кілька разів в надії, що хто-небудь почує. Але відгукнулася лише відлуння і незабаром стихло.
Хлопці рушили по стежці, що веде вгору по крутому схилу. І раптом дорогу їм перегородили троє з автоматами.
— Що за люди?
— Добрі! — відповів Пую, говорив трохи по-російськи.
Незнайомці запропонували хлопцям присісти на повалене вітром дерево. Один з автоматників — їм був командир загону Смилевский — став докладно розпитувати: звідки йдуть, куди направляються, багато фашистів охороняє Бравичский табір; особливо зацікавився будівництвом окопів — де їх риють, якого профілю, як зміцнюються війська?
Хлопці відповідали докладно, пригадуючи подробиці багато.
А під кінець запитав:
— Ви, напевно, знаєте, де живе Петро Кожокарь з Сесен?
— Ще б! Звичайно, знаємо! Адже ми з ним з одного села.
— Так от, слухайте уважно. У нього живе румунська капрал, гад з гадів. Нам треба з ним поговорити. Доставте його до нас. Про нашу зустріч нікому ні слова.
Хлопці дивувалися: «Звідки йому відомо і про Кожокаря, і про капрала. Не інакше як розповів хтось з наших. А нас хочуть перевірити».
— Притащим, раз треба, — рішуче відповів Василь.
Дорогу до будинку, де жив капрал, знали всі. Пробиралися городами. Причаїлися в тіні високого зарослого тамариском паркану. Вікно слабо світилося. Капрал був у кімнаті. Але погасло світло. Почекали ще трохи і по команді Василя приступили до справи. Мешканець виявився п’яним. Його швидко зв’язали, Павло заткнув йому рота ганчіркою. Заштовхали у мішок, підняли на плечі — і в ліс. А ось і умовне місце — колодязь на лісовій галявині. Василь, як домовилися, тричі подав умовний сигнал: «Ку-ху! Ку-ху! Ку-ху!» З-за дерев з’явився чоловік і жестом наказав слідувати за ним. Партизанська база знаходилася далеко звідси. Потрібно було перейти через яр, порослий чагарником, і вийти до Ватчинскому лісі. На стежці за поворотом стояла дівчина з автоматом. Партизани обмінялися з нею паролем. Пройшли ще трохи — і несподівана зустріч: до них, посміхаючись, підійшли брати Іон і Григора Захарія. Не встигли Василь і Павло здивуватися, як з’явилися і інші сесенцы — Михайло Василияну, Олександр Буду, Михайло Коваль, Георгій Чиботару, Іон Даницэ, Семиан Ага.
— Ми-то думали, що будемо першими! — вигукнув Василь.