Моя чергова відрядження у війська була пов’язана з перевіркою роботи розвідувального характеру. Коли після семиденного відсутності я повертався в штаб армії, то він вже перемістився в село Малі Скрипки.
Довелося пожити кілька днів у землянці. Нічого, умови побуту цілком задовільні. Є ліжко, подушка, два простирадла, ковдра. Це вже розкіш. Доводилося жити гірше.
Режим дня складався досить просто, в більшості випадків дні і ночі проходили, заперечуючи яку б то не було режим. Все залежало від стану фронту. Зараз у всіх бадьорий настрій.
Вторгнення союзників в Європу і наші успіхи у Фінляндії буквально у всіх на вустах з ранку до ночі.
Штаб розробляв нову наступальну операцію. Вказівки перебували в дивізіях, «спускалися» в полки і батальйони, які відпрацьовували взаємодію з іншими родами військ.
Ще не всі з нас знали про підготовку Білоруської операції і тієї ролі, яку відіграє правий фланг 1-го Прибалтійського фронту — 4-я Ударна і 6-а Гвардійська армії.
У селі Велика Сітно мені привелося при незвичайних обставинах особисто познайомитися з новим командувачем генералом П. Ф. Малишевим. Ми з майором Соловйовим дізналися: для командувача топлять баню, але його поки немає, і ніхто не знає, коли він повернеться з поїздки в одну з дивізій.
Його ад’ютант зайшов по якійсь справі в оперативний відділ, ми розговорилися і попросили дозволу попаритися. «Давайте, —сказав ад’ютант, — тільки не затримуйтеся». Вже через півгодини ми сиділи намилені в парній.
Раптом рипнули двері передбанника і в парну заглянув Петро Федорович. Його оповила пором — двері швидко зачинилися. Можна собі уявити наше хвилювання і те незручне стан, коли увійшов генерал.
Між тим ми розуміли, що вчотирьох в лазні тісно і, побажавши «легкого пару», подякували ад’ютанта і швидко пішли.
Ця перша, настільки незвичайна зустріч залишила слід у пам’яті, викликавши почуття симпатії до цього вже немолодому (так нам здалося) людині, з яким потім пройшли до кінця війни в умовах безперервних боїв, перегрупувань і переміщень від Полоцька до Даугавпілса (Двінська), Клайпеди і Крекинги.
Лише багато років потому, після війни, я дізнався, що наш командувач здійснив подвиг, який ніколи не забуде Росія: він взяв відповідальність перед Батьківщиною, наказавши підірвати мости через Дніпро в Смоленську.
Цим затримав вихід танкових з’єднань фашистської армії, націлених на Москву.
