У лютому 1944 року 44-ий дивізіон отримав призначення на 1-й Прибалтійський фронт у 43-ю армію на станцію Прудок — це близько Вітебська, ще зайнятого німцями. У нашу задачу входили охорона складів, відображення авіанальотів, розвідка боєм і обстріл ворожих позицій. Всьому особовому складу роз’яснили військове і політичне значення майбутніх бойових дій.
Ворожі літаки з’являлися рідко: їх розганяли наші «яструбки». Але виїзди для обстрілу і розвідки ворожих батарей були часті. Противник люто огризався. Це доводило, що наш вогонь був прицільним, руйнівним, доставляв чимало занепокоєння. Після звільнення Вітебська 25 червня 1944 року (наші бронепоїзди брали участь у загальній артпідготовки) дивізіон відстав від фронту.
Бійці відновлювали і охороняли шляхи, залізничний міст через Західну Двіну. В період збирання врожаю допомагали радгоспу «Добжа». Під керівництвом старшини Алтынцева ремонтували армійські полкові гармати сусідніх артилерійських підрозділів.
В дивізіон надіслали поповнення — дванадцять дівчат-фронтовичек, які повернулися в стрій після поранення. Всі нагороджені орденами і медалями. Чи треба пояснювати, яке пожвавлення це внесло на всю життя наших бронепоїздів.
Восени дивізіон брав участь у бойових діях під Радзивилишками, де особливо відзначився машиніст Сергій Мальцев.
Мені, як зв’язковому, доводилося їхати далеко і надовго. І ось одного разу, повертаючись, як зазвичай, на попутній машині, я ще на під’їзді до Радзивилишкам помітив дим і відчув запах горілого. Відразу заметалась тривожні думки. Адже бронепаровоз пішов на промивку, броневагоны були расцеплены і з ними залишався тільки «чорний» паровоз. Я застукав по шоферської кабіни, щоб зупинився, — тепер вдома.
Від шосе, що проходить по центральній вулиці, до залізничних колій три хвилини ходу, і я поспішав побачити — цілі вагони.
Вагони виявилися целехоньки. Перехопивши когось із бійців, я запитав:
— Що тут у вас сталося?
— Та багато чого було. Ти краще у машиніста Мальцева запитай, він тобі у всіх подробицях описати може.
Я так і зробив. Швиденько роздав пошту і попрямував до «чорного» паровоза. До нього причеплений товарний вагон, в якому жили бригади. Віддав листа, кому були, і підступив до Сергія Мальцева — розкажи.
Ось що він розповів.
— Годині о дев’ятій ранку прибув ешелон зі снарядами, його поставили на крайній шлях. З’явилися «студебекери», і почалася розвантаження. Залишалося вагона три-чотири, бачимо — летять «юнкерси», штук вісім. Автомашини зі снарядами навтьоки. Відкрили вогонь зенітні батареї. Наші «лайки» теж.
«Лайками» жартома називали скорострільні пятизарядные зенітні знаряддя: безперервна серія з п’яти пострілів поспіль видавала гучний звук — дай-дай-дай, схожий з уривчастим гавкотом мисливських собак.
«Юнкерси», мабуть, помітили йдуть їм навперейми винищувачів, квапливо скинули свій вантаж і — геть. Все ж пара бомб влучила в порожні вагони, розбила шляху. Вагони загорілися, а неподалік стояв санітарний ешелон без паровоза.
Там зчинилася паніка. Хто міг, вискакував у кущі, подалі від бомбардування. Підбігає до мене якийсь капітан медслужби, кричить: «Давай паровоз, жваво, санітарний горить». Кругом вогонь, не вивезені снаряди можуть у будь-який момент вибухнути.
А тут ще як бухнет — і чорний дим у небо: вибухнула цистерна з бензином. Його залишалося там, як з’ясувалося потім, мало, але вогонь полихнув — будь здоров! Капітан спершу присів, а потім скочив на паровоз, вихопив пістолет: «Давай, отцепляй!»
Але я не можу відповідати санітарним, поки снарядні вагони не знешкоджені, — адже якщо вони підуть, від усіх нас нічого не залишиться. Кажу медику: «Товаришу капітан, не гарячкуйте. У мене є своє начальство, до нього і звертайтеся — он там, у першому броневагоне.
Як мені накажуть, так і буде». Лікар стрибнув прямо з паровоза, як ноги не переламав. Командир дав розпорядження, у мене відчепили житловий вагон, причепили платформу з рейками, подався я на виручку.
Під’їхав, бачу, що наші хлопці вже оттаскивают понівечені рейки і шпали. Санітари, залізничники і якісь солдати носять землю на санітарних носилках і засипають воронку. Відчепили у мене платформу з запасними рейками. Чую, начальник станції урезонює лікаря: «Там глухий кут, тому санітарний не можна подавати. Засипемо воронку, виведемо вперед». І до мене: «Голубе, на тебе вся надія. Як на гріх — жодного паровоза на станції немає».
— Давай до палаючого порожняку, — наказав командир бронепоїзда.
Я заїхав на інший шлях, за порадою сцепщиков спершу проштовхнув палаючий склад, а потім, коли відчепили вагони зі снарядами, до яких вогонь ще не встиг дістатися, вивів складу з палаючими вагонами за межі станції.
Спочатку все було добре, але потім, коли заїхав з іншого боку і став штовхати їх перед собою, вітер поніс полум’я на паровоз. Кругом все горить, дим, гар, спека нестерпна, кіптява, головешки летять, іскри жалять особа. Боюся, як би на тендері не загорілося вугілля. Хлопці поливають зі шланга то вугілля, то вагони, то мене самого.
Вивів вагони зі станції і назад в пекло. Там вже розчистили дороги, і я відтягнув другий склад, а після взявся за санітарний. Паровоз. буксує. Що за чорт! Не тягне складу. Виявилося, вибуховою хвилею один вагон збило передком з рейок. Довелося розчіплювати вагони. Наші хлопці підвели «жабу», поставили скат на місце.
Тільки вивів санітарний в безпечну зону, котить паровоз з сусідньої станції. Спільно почали гасити догоряють вагони, які неможливо було вивести.
— Ну, а з санітарним-то що? — запитую я.
— Він ще години дві стояв. Зопалу поранені поразбежались, а назад добратися не можуть. Ось їх і збирали. Ну, ти давай відпочивай, втомився, мабуть.
Але відпочити не довелося.