22 червня 1941 р. ми, будучи студентами 3-го курсу 2-го Ленінградського медичного інституту здавали іспит з терапії проф. С. М. Рыссу. Група була чисто чоловіча, єдина на курсі.
З перших днів війни ті, хто вже служив раніше, були відразу ж покликані в армію. Решта, в тому числі і я, на рік звільнялися від призову.
Однак незабаром прийшла повістка з військкомату — набирали курсантів у військове училище. Студентів-медиків відпустили, видавши бронь, і я пішов працювати фельдшером. Потрапив на фабрику «Скороход». Це було дуже добре, бо там давали робочу картку.
Інститут тим часом готувався до евакуації, заняття припинилися. На фабриці «Скороход» була досить висока смертність: все-таки підприємства легкої промисловості, незважаючи на робочі картки, забезпечувалися продуктами харчування значно гірше, ніж оборонні. На сусідньому заводі ім. В. О. Єгорова вмирали, як мені здається, менше.
Пам’ятаю першу бомбардування у вересні 41-го, коли бомби у великій кількості падали прямо на територію фабрики. Бомбили, як правило, під час масового скупчення людей між змінами, тому жертв було особливо багато.
Треба визнати, що ми практично не були готові до надання допомоги в подібних ситуаціях. Була в нашому розпорядженні сандружина, не проводячи первинної сортування поранених, носила до медчастини і живих, і мертвих, а то й окремі частини тел. Багато сандружинницы були самі в напівнепритомному стані і потребували допомоги. Сортування проводили я, зубний лікар і хірургічна медсестра. Поранені дуже скоро були направлені в лікарню ім. І. Р. Коняшина.
Працював я будучи в стані сильної дистрофії. 8 лютого 1942 р. потрапив у стаціонар для виснажених, де пролежав майже місяць. Згадую його з вдячністю, він мене просто врятував.
Перебуваючи в стаціонарі серед собі подібних, я опинився раптом «щасливчиком», потрапивши в абсолютно незвичайну ситуацію. Мій приятель, який жив у Новій Селі, одного разу приїхав за мною з санками (йти я, зрозуміло, не міг) і забрав до себе, щоб підгодувати. Опинившись у них в будинку, я з подивом побачив корову, собаку, продукти — все те, про що в Ленінграді забули й думати Господарі мене сумлінно, по-довоєнного нагодували. Однак, переночувавши, я подякував свого друга і попросив його відвезти мене назад, у стаціонар, що він і зробив. Так підказала мені моя совість.
Накрили дошками ванну, поклали кожен свій пайок і почали святкувати. За картками кожному з нас видали і вино.
Незважаючи на крайню тяжкість стану в місті, ми пили за Перемогу, ні хвилини не сумніваючись. Серед присутніх були: Павло Старикович, згодом — головний гінеколог р. Кишинева, Ігор Глушанок — майбутній завідувач Міськздороввідділу р. Магадана, Олександр Биховський, згодом — підполковник медичної служби, працівник Військово-медичної академії, і я.
Стаціонар для дистрофіків на Расстанной. Скільком людям ці стаціонари врятували життя! Але зараз, через 50 з лишнім років, важко зрозуміти, як можна було в таких умовах існувати.
В актовому залі, на сцені стояли великі бочки, що виконували функції туалетів. До них, через весь зал, тяглися дві черги — чоловіків і жінок. Все було відкрито. І неможливо уявити, як виснажений медичний персонал потім звільняв ці бочки.
У 1944 р. я закінчив 2-й ЛМІ і, як знає німецьку мову, був розподілений в Управління у справах військовополонених. Почалася інша частина моєї військової біографії.
Всього я відпрацював лікарем понад півстоліття, і всі ці роки збирав літературу, що висвітлює блокадний період. Сподіваюся, що наші нащадки, не залишать без уваги все те, що написано про це страшному і героїчного часу, що не мають аналогів в історії людства (Олександр Ісаєвич Плинер)