Сухим і спекотним, як і в сорок першому, видалося літо 1942 року. Рано дозріли хліба. Але там, де раніше золотим безкраїм морем хвилювалися колгоспні ниви, тепер сиротливо жовтіли вузькі смужки жита і ячменю упереміж з побуревшими незасеянными ділянками. Незвично було бачити самотні жіночі фігури з серпами.
Підпільники і партизани всіма силами намагалися не дати ворогові вивозити хліб. Ми розповсюджували листівки, що закликали селян ховати зерно. Розклеювали в селах накази партизанського командування, забороняли відвозити хліб на заготівельні пункти окупантів. Невтомно трудився над підробкою документів про нібито зданому зерні Станіслав Рутковський, працював бухгалтером в гітлерівському торговому суспільстві. Окупаційні власті видавали селянам спеціальні картки, де були графи про здачу зерна, молока, м’яса, яєць, вовни. Якщо податок здавався — у графі ставилося відповідний штамп. Рутковський майстерно підробляв штампи. Багатьом селянам він допоміг таким чином «розрахуватися» з окупантами.
Був і такий випадок. Одного разу Станіслав настільки майстерно підробив документ якоїсь військової частини на отримання ковбаси з бойні, що, коли партизани його пред’явили документ не викликав жодних підозр. Неважко уявити, як рассвирепели фашисти, майже слідом приїхали за ковбасою.
Ми розуміли: таким шляхом досягнемо небагато. Важливо було встановити контроль за кожною селом, не пускати туди збирачів податків. Можливості для цього у нас вже були, партизанські лави зросли і зміцніли.
У червні пройшов слух, що розгромлені волосні управи в селах Карачуни, Нарейки, знищені молочні пункти в Старинках і Петрошевичах. «Хто б міг це зробити? — дивувалися ми. Адже наш загін перебував у той час в пущі. Незабаром ми дізналися, що це був загін імені М. В. Фрунзе. Він виник з окремих груп, які очолювали лейтенант Михайло Дегтярьов, капітан Серебряков і батальйонний комісар Ваучек. Вимушені залишитися на початку війни на окупованій території, вони створили партизанські групи, які зустрілися і об’єдналися. Командиром загону став Серебряков, комісаром — Ваучек. В загоні налічувалося близько тридцяти осіб.
Нам вдалося встановити контакт з цим загоном, виготовили йому прапор. Вручати його ми їздили на велосипедах удвох з Павлом Хмелевським.
Загін вишикувався на лісовій галявині. Лунали промови. Виступили і ми. Після вручення прапора хтось із бійців запропонував командирові:
— Давайте пальнем з цього приводу!
Пролунав залп з усіх видів партизанського зброї.
Зараз, згадуючи цей епізод, я думаю, що це було легковажно. Залп міг привернути увагу жителів навколишніх сіл. Крім того, багатьох бійців в загоні ми зовсім не знали. Не виключено, що серед них міг виявитися ворожий агент. А нам треба було повертатися в Дзержинськ і продовжувати роботу в підпіллі. Але охоплювали нас почуття — з нами ще один загін! — заглушили голос розуму. Добре, що все обійшлося благополучно.
Приблизно в той же час новоселковцы встановили зв’язок з загоном імені С. М. Будьонного, перебазировавшимся з Заславського району путчинский ліс. Командував ним старший лейтенант Семен Ганзенко, яким з допомогою мінських підпільників вдалося бігти з табору військовополонених. Комісаром загону ми надіслали підпільника політрука Петра Ковальова. У загоні було чоловік двадцять. Всі вони виявилися бойовими хлопцями — мінували шосе, підривали мости. Ганзенко був справжнім майстром підривної справи. Він навчив бійців виплавляти тол з авіабомб, майструвати саморобні міни, застосовувати головки снарядів для вибухів.
Підпільники разом з партизанами спалили мости на дорогах, виганяли із сіл збирачів податків, обстрілювали з засідок обози, які прямували за хлібом. Особливо активно взаємодіяли з загоном імені С. М. Будьонного новоселковцы, одним з керівників яких був у той час Михайло Давидович. Його направили до нас з Мінська. У Новосілках діяла диверсійна група на чолі з комсомольцем Володимиром Крыловичем.
Нам стало відомо, що через Новосілки в Путчино та інші сусідні села направляється обоз за хлібом. Михайло Носко передав Давидовича розпорядження комітету — спалити міст через річку біля Великих Новосілок. Вночі група Крыловича виконала це завдання. Назавтра надвечір був побудований тимчасовий міст, але в наступну ніч і його не стало. Обоз грабіжників так і не проник в села. Були також спалені мости на дорогах Новосілки — Гарутишки, Новосілки — Чапля, підірвані мости в Ляховичах, Бухваловщине. Взагалі, до кінця року більшість мостів на території району було знищено. Це зіграло важливу роль у зриві заходів окупаційної влади.