Навіть генерал лежав за кулеметом | Історичний документ

Переслідуючи відступаючого ворога, дивізія отримала завдання на вихід до державного кордону з Румунією. Наступала вона по правому березі Дністра в напрямку Новоднесгровска, Кельменці, Хотин, Бричаны, Ліпкани. Частини нашої дивізії здійснювали рейд по ворожих тилах, відрізали шляхи відходу ворога на захід. У цій обстановці відбувалися сутички між нашими частинами і поспішно отступавшими фашистами, і нам несподівано доводилося вступати в жорстокі бої. Одна з таких сутичок відбулася в селі Селище.

Вранці 28 березня 1944 року з цього села були побиті фашисти, а до вечора тут на короткий час розташувався командний пункт дивізії, щоб зв’язатися з передовими полками. Але не встигли радисти розгорнути свої станції, як у селі з’явилися гітлерівці. Вони увірвалися туди несподівано. Їх було близько трьох рот, з сімома танками та бронетранспортерами. Зав’язався сильний і швидкоплинний бій.

Положення на командному пункті склалося критичне. Відбивати раптову атаку фашистів довелося всім офіцерам штабу. Кілька разів лягав за кулемет командир дивізії генерал-майор А. Румянцев. У ланцюзі бійців перебував начальник політичного відділу полковник П. Котів.

Він двічі піднімав у контратаку на ворога роту охорони. Зі штабом перебувало бойове гвардійське прапор дивізії, і його треба було зберегти. У контратаку на фашистів ходив навіть знаменний взвод. Важке поранення отримав знаменщик рядовий П. Саранцев, але від прапора не відійшов, охороняв його до закінчення бою, за що був нагороджений орденом Червоної Зірки.

Вчасно підійшов до села наш окремий навчальний батальйон капітана В. Л. Попова. Розвернувшись, він з ходу вибила фашистів з населеного пункту, а потім оточив і знищив їх. Добре пам’ятаю, як ми з полковником П. Д. Котовим виносили з-під вогню бойовий прапор дивізії. Воно було передано під охорону навчального батальйону.

У перших числах квітня 9-й, 12-й і 15-й десантні полиці зав’язали бої на підступах до міста Хотин. Але не до часу почалася заметіль. У трьох кроках бійці не бачили один одного, але вони вперто просувалися вперед.

Фашисти не чекали нашого наступу в таку погоду і відразу ж були вибиті із займаних позицій, відступили до міста. Зав’язалися вуличні бої, і до результату 3 квітня частини дивізії оволоділи містом Хотин, було захоплено кілька танків, бронетранспортерів, 790 машин і понад 300 понтонів. У паніці відступаючи, гітлерівці кидали засевшую в грязі бойову техніку. За звільнення цього міста 4-я гвардійська ВДД була нагороджена орденом Богдана Хмельницького.

Хотин… Цього давнього, оспіваному в піснях та легендах місту більше тисячі років… Назву міста пов’язують зі скелястим мисом над Дністром — Хотінь. Мис був бажаним місцем для давніх поселенців. Виникнення слов’янського поселення Хотина, який входив до складу Київської Русі, вчені відносять до восьмого століття.

Навіть генерал лежав за кулеметом | Історичний документ

У 1621 році відбулася битва під стінами Хотина, в результаті якої було завдано нищівного удару 1.50-тисячної турецької армії, яка тримала в страху всі країни Європи. За своїми масштабами Хотинської битви було небаченим в історії Османської імперії, воно вказало поневоленим народам шлях до звільнення. Потім ще не раз Хотин приносив переможну славу українським козакам і російським воїнам-богатирям, звільняли його від турецької неволі.

Сірі кам’яні стіни тисячолітньої Хотинської фортеці, залишки якої збереглися донині, бачили повстанців Мухи і народних месників Дитинки, вояків Сагайдачного і Богдана Хмельницького. Вони зберігають пам’ять про ватажка селянського повстання Андрія Борулі, про видатного грузинського поета Давида Гурамішвілі — учасника однієї з битв під Хотином, про легендарних котовцах.

Після звільнення міста Хотин частини дивізії отримали нове завдання і розвернули наступ в напрямі молдавських міст Брнчаны і Липкани з метою ліквідації розрізнених фашистських угруповань, які, переправившись через Дністер, намагалися пробитися па захід. Численні й добре озброєні групи 76-й, 168-й, 208-й і 245-ї піхотних і 6-ї танкової фашистських дивізій неорганізовано відходили до румунського кордону, прикриваючи свій відхід на вигідних рубежах.

6 квітня 1944 року частини дивізії в районі Липкапы, Литени, Гумерна вийшли на р. Прут до державного кордону СРСР з Румунією і поставили там бойовий прапор дивізії.

print
Сподобалася стаття? Поділитися з друзями:
Залишити відповідь