Наш госпіталь N 91 МППО діяв з 5 серпня 1941 р. по травень 1944 р. Більшу частину цього часу, а саме з лютого 1942 р. і до розформування, головним лікарем був Михайло Андрійович Петров-Маслаков. З інших керівників особливо запам’яталися доктора Ст. Л Дунье і в. І. Трефілов, а також завгосп С. В. Овчинников. Серед палатних лікарів переважали дострокові (у зв’язку з війною) випускники медінститутів. Медсестрами були вчорашні студентки різних вузів. Деякі пройшли навчання вже в жовтні – грудні 1941 р. Госпіталь N 91 був розміщений в 4-поверховій будівлі школи на вулиці Маяковського, 26, в центрі міста.
Спочатку госпіталь призначався для лікування потерпілих на будівництві оборонних споруд. Але вже у вересні 1941 р., коли почалися бомбардування і воєнні дії підступили до південної околиці міста, до нас стали привозити бійців з передової. Часом поранених було так багато, що носилками і тапчанами виявлялися зайняті навіть сходові майданчики.
Всьому персоналу госпіталю довелося на ходу освоювати прийоми надання першої допомоги і догляду за пораненими, а новоспеченим лікарям і медсестрам — техніку переливання крові, подачі наркозу, асистування хірурга.
Траплялися дні, коли повітряну тривогу в нашому, Дзержинському районі оголошували більше десятка разів, а обстріли тривали по кілька годин. Одного разу снаряд розірвався у дворі госпіталю, від чого вилетіли шибки вікон перших двох поверхів, а інший раз снаряд пробив стіну палати на четвертому поверсі.
У перші дні облоги міста багато поранених вели себе дуже неспокійно, вимагали перенести їх в бомбосховище. Але наш госпіталь бомбосховища не мав, і нам не залишалося нічого іншого, як тільки скоріше самим звикнути до цієї обстановці і навчитися хоч якось заспокоювати хворих.
У розпал зими 1941-42 рр. складу доставляються в госпіталь хворих різко змінився, — серед них стали переважати виснажені голодом. Чисельність, наприклад, на третьому відділенні, який володіє 90 ліжок, досягала 130-140 осіб. Звідки привезли додаткові ліжка та матраци, але інших постільних речей не вистачало. Найгостріша потреба була в ковдрах.
Тієї, першої, блокадній, лютою зимою в палатах було холодно, особливо по ночах. Справа в тому, що госпіталь опалювався невеликими залізними печурками, які дають тепло тільки поки в них вогонь. Але залишати квартиру на ніч небезпечно палат на відділенні — шість, а чергують у ніч всього двоє — медсестра і санітарка. Тому стали приймати хворих в теплому одязі і з ковдрами.
І в госпіталі почався педикульоз! Після чого багатьох доводилося стригти наголо і поголити. У дворі встановили величезний металевий шафа зі времянки всередині. Коли дрова в ній прогорали, шафа заповнювали матрацами і одягом, — все це «смажилося» в гарячому повітрі. З настанням теплих днів для кожної з палат по черзі ми стали влаштовувати санітарний день: хлоркою мили підлогу і ліжка, а самих хворих спускали в приймальний спокій, де були ванні і гаряча вода з титану. Однак більшість хворих через виснаження не могли ходити, тому санітаркам і сестрам доводилося переносити їх на собі.
госпіталі вона була для нас, молодих і недосвідчених, прикладом ставлення до хворої людини. Всім нам було дуже важко в ті часи. Як всі ленінградці отримували свій блокадний пайок, чергували по повітряній тривозі на горищах і дахах, щоб вчасно запобігти пожежа від запалювальних бомб, зимою мерзли, а навесні сколювали лід на вулицях.
Тепер, озираючись на прожите в рідному нам госпіталі, ми розуміємо, як великою була заслуга які керували нами навчав нас людей старшого покоління. В умовах військового стану, гострої нестачі кваліфікованих кадрів, при більшому убогий набір медикаментів вони зуміли створити лікувальний заклад, яке врятувало життя кільком сотням ленінградців. Зокрема, не можна не відзначити, що за весь період робіт госпіталю в ньому не було жодного випадку спалаху якої-небудь інфекції або харчового отруєння. Ольга Леонтіївна Петровичева (Судакова) Марина Євгенівна Чумакова, Антоніна Борисівна Сапегіна, Надія Олексіївна Єгорова (Королева), Олена Павлівна Платунова (Штейнберг)